Лежати — легко, а доглядати дітей — важко!

“Хочу лежати, а дитина це ж мамина справа!” заявив чоловік і закрив очі. Але вже через дві години глибоко пошкодував про ці слова.

Уявіть: я чекала цю подорож до Єгипту, як дощу в спекотний літній день. Останні півроку на роботі майже як у бойовику: дедлайни, звіти, нескінченні наради. Поверталася додому виснажена, як після марафону, а там уроки, вечеря, перевірка домашніх завдань.

Саме я знайшла цей курорт, виграла гарячу путівку, зібрала дві валізи, не забувши улюбленого зайчика пятирічного сина Тарасика й зарядку для планшета восьмирічної доньки Софійки. Я була геніальним стратегом операції під кодовою назвою “Сімейний рай”.

І ось ми на місці. Пальми, лазурне море, діти скачуть від радості. Здавалося б ось воно, щастя! Але мій чоловік Тарас, знаєте, мав на це свою думку.

Він з виглядом тріумфатора впав на шезлонг, закрив очі сонцезахисними окулярами, ухопив телефон і настрій “відпочиваю” був увімкнений. Його єдиний рух перевернутися раз на годину, щоб засмага лягла рівно.

Діти ж це вічний двигун. “Мамо, дай!”, “Мамо, пішли!”, “Мамо, дивись!” і все це лунало тільки до мене. Тарас із задоволеним виглядом імітував статую. Коротше, на другий день я зрозуміла: моя відпустка перетворилася на виїзний садочок, тільки з пальмами.

Одного разу я побачила рекламу місцевого спа: “Дві години раю: медове обгортання та масаж”. Дівчатка, я ледь не впала з лежака від щастя! Уявили цей аромат? Я відчула це знак. Я заслужила цей момент.

Підійшла до чоловіка, який мирно дрімав, і солоденько попросила: “Тарасю, посиди з дітьми пару годин? Дуже хочу на масаж”.

Він ледь відкрив одне око й випустив фразу, від якої мене аж затрясло:

“Наталко, ти жартуєш? Діти це ж твоя зона відповідальності! Я рік працював, щоб тут лежати. Хочу спокійно відпочивати”.

Сказав і знову в режим “не турбувати”.

Образливо? Ще б пак! Я теж рік бігала, як білка в колесі! Стояла перед ним, а в голові вибух емоцій: гарячих, яскравих, нестримних. Але я не кричала, не розмахувала руками. Навіщо? Слова тут безсилі.

Тоді мій погляд впав на аніматорів яскравих, енергійних, у масках піратів. І в цю саму мить мене осяяла геніальна думка трохи зухвала, з відтінком месництва, але справедлива.

Я підійшла до них із невинною посмішкою: “Доброго дня! Бачите того чоловіка на лежаку? Це мій чоловік. Сьогодні його професійне свято він мріє бути капітаном, але соромиться”. Брехала, наче ангел, навіть вії не здригнули.

Аніматори зацікавилися. Для впевненості я підсун