Скромна жінка вимовила голосно: історія, яка надихає

**Щоденник Віри Миколаївни**

Галина Степанівна, моя сусідка знизу, гукнула так, що аж вікна дзеленькнули:

Іване Петровичу! Та коли це вже закінчиться?! Другий раз за тиждень ви мені стелю заливаєте! кричала вона, розмахувала мокрою ганчіркою прямо перед носом мого чоловіка.

Та я вже вибачився! Батарея підтікає, слюсаря викликав! бурчав Іван, стоячи у дверях у трусах і футболці.

Вибачився! А мені що з цим робити? Шпалери нові тільки поклеїла! Ви там у себе зовсім за нічим не дивитеся?

Я стояла позаду, стиснувши кулаки. Галина Степанівна була права, але Іван, як завжди, не хотів нічого слухати. Батарея дійсно текла вже місяць, а він усе відкладав ремонт.

Та годі вже лютувати, як на базарі! не витримав він. Поліплю, кажу ж!

Коли?! Коли в мене вся кімната водою піде?! Сусідка була розгнівана, її сиве волосся розкуйовджене, щоки палали.

Я несміливо торкнулася його плеча.

Ваню, давай я завтра слюсаря знайду. У мене є номер гарного майстра, прошепотіла я.

Відчепись! Сам розберусь! відмахався він, навіть не обернувшись.

Галина Степанівна глянула на мене зі співчуттям. Ми знайомі вже вісім років, з тих пір, як ми переїхали в цю квартиру, але за весь цей час сусідка ніколи не чула, щоб я підвищила голос. Завжди мовчузна, завжди згодна, завжди вибачаюся за чоловіка.

Гаразд, Віро Миколаївно, я розумію, що це не ваша вина. Але вирішуйте вже щось! Вона розвернулася і пішла до сходів.

Іван грюкнув дверима й пішов на кухню, де на плиті стояв борщ. Я йшла за ним, як завжди, мовчки.

Чого насупилася? буркнув він, сідаючи за стіл. Налий борщу.

Я взяла половник, але руки в мене тремтіли. Червоний борщ пролився на чисту скатертину, яку я зранку прасувала.

Роззява! проворчав Іван. Нормально налити не можеш!

Вибач, прошепотіла я й швидко витерла пляму серветкою.

За обідом він розповідав про роботу, скаржився на начальника, на колег, на всіх поспіль. Я кивала, іноді вставляючи: «Так, звісно» чи «Ти правий». Так було завжди, усі двадцять три роки нашого шлюбу.

Після обіду Іван ліг на диван дивитися футбол, а я пішла мити посуд. У вікні кухні було видно, як сусідка розвішує білизну на балконі. Галина Степанівна помітила мій погляд і махнула рукою. Я несміливо відповіла.

Ввечері, коли чоловік заснув перед телевізором, я тихенько одяглася й спустилася до сусідки. Вона відчинила двері у халаті, з чашкою чаю в руках.

Віро Миколаївно! Заходьте, заходьте! Чаю хочете?

Дякую, не треба. Я на хвилинку. Хотіла подивитися, як у вас зі стелею.

У ванній справді було сумно. На стелі розлилася велика жовта пляма, а в кутку вже почала відставати шпалера.

Жах! здивувалася я. Галино Степанівно, пробачте нас! Я завтра ж знайду майстра, сама заплачу!

Та що ви, Віро Миколаївно! Не в грошах справа. Просто вже набридло терпіти. Ви ж бачите, який у вас чоловік Завжди всіх винуватить, а сам нічого не вирішує.

Я опустила очі. Вона була права, але сказати це вголос я не могла.

Він на роботі втомлюється, нервує, тихо виправдовувалася я.

Віро, а ви самі як живете? несподівано запитала вона. Я ж вас стільки років знаю, і жодного разу не бачила, щоб ви посміхалися. Завжди така сумна.

Нормально живу. Що ви Я збентежилася від такого питання.

Діти у вас є?

Ні. Не вийшло якось.

А хотіли?

Я довго мовчала, потім кивнула.

Хотіла. Дуже. Але Іван казав, що ще рано, потім що грошей немає, потім що не готовий. А тепер уже пізно.

Галина Степанівна поставила чашку на стіл, підійшла до мене.

А що ви самі хочете? Не Іван, а ви особисто?

Не знаю, чесно відповіла я. Я вже й не памятаю, чого хочу. Так довго звикла думати лише про те, що потрібно йому

Віро Миколаївно, та ви ж гарна жінка. І ще не стара, сорок пять це не вік! Чому ви себе так принижуєте?

Я глянула на своє відображення у дзеркалі. Дійсно, обличчя ще не старе, очі живі, фігура струнка. Але вираз обличчя втомлений, якийсь згаслий.

Я не принижуюсь. Просто так виходить. Не вмію голосно говорити, сперечатися. Мама казала, що добра дружина має чоловіку підкорятися.

А ваша мама була щасливою?

Я задумалася. Мама завжди тиха, завжди в тіні батька. Тато командував, вирішував, а мама кивала. Але щасливою я її не памятала.

Мабуть, ні, тихо зізналася я.

Ось бачите. А ви її шлях повторюєте.

Коли я піднялася додому, у квартирі було тихо. Іван хропів на дивані, у кімнаті смерділо перегаром мабуть, пі