– Якби ти знала, чим твоя сестричка в Києві займається, то й згадувати б її не хотіла, а ти ще й хвалишся!

**Щоденник Михайла Мельника**

Якби мати знала, чим займається її дочка у Києві, то ніколи б не згадувала її імені. А тим більше не хвалилася на весь двір.

“А яка ж у мене розумна донька!” гордо розповідала Оксана сусідкам біля магазину. “Усі іспити на відмінно склала! Ще й підробляє, жодної гривні з дому не бере!”

“Заздрю тобі, Оксано!” зітхнула одна з жінок. “Мої діти тільки й роблять, що гроші випрошують. Марусенька каже, що після коледжу одразу заміж піде мовляв, хай чоловік працює. А син” вона махнула рукою. “А твоя Софійка молодець, самостійно жити збирається.”

“Так, звісно,” пробурчав я, відійшовши на кілька кроків. Рад би вже йти додому, але мати ще не все купила. Якщо тато на роботі, то сумки моя справа. “Знала б ти, чим сестра у Києві займається, мовчала б як риба.”

“Ти щось сказав?” Оксана насупилася. Що він, пять хвилин не може потерпіти?

“Мамо, у мене завтра презентація, ще й твір писати. Може, іншим разом похвалишся?” спокійно відповів я.

“Весь у батька! Навіть слова не даєш сказати! Гаразд, ходімо”

Я знизав плечима, помітивши полегшення в очах сусідок. Вони вже й сами не раді були цим розмовам. Оксана весь час тільки й робила, що хвалила Софійку, немов та була досконалістю.

Та тільки я знав правду. І мовчав, щоб мати не хвилювалася

***

“Софія Мельник тут мешкає?” різкий голос і погляд жінки збив Оксану з пантелику. Двоє чоловіків позаду виглядали ще більш загрозливо.

“Моя дочка у Києві, вчиться в університеті,” гордо відповіла мати. “Вам що до неї?”

“В університеті? Серйозно?” жінка засміялася. “Вона ж вилетіла після першої сесії. На пари не ходила, тільки шукала заможнього кавалера.”

“Як ви смієте брехати? Подам у суд!” Оксана почула шепіт за сусідніми дверима. Викликати їх у хату значить визнати, що вони праві. Але й не пустити дати підставу для пліток.

“Пропустіть їх,” сказав я.

“Та як же, Михайле?!”

“Пропустіть.”

Я провів їх у кімнату. Жінка сіла у крісло, чоловіки лишилися стояти.

“Михайле! Чому ти їх пустив? Чув, що вона про Софійку сказала?!”

“Чув. Тому й пустив,” відповів я.

“Мабуть, ти краще знаєш свою сестру,” усміхнулася жінка. “Де вона зараз?”

“У Києві, але не в гуртожитку. Живе на квартирі, яку їй оплачує чоловік. Одружений, на двадцять років старший. Має трьох дітей і багато грошей.”

“Його випадково не Олегом звуть?”

“Ви його дружина?” я напружився.

“Ні. Я його сестра. Дружина донька нашого бізнес-партнера, і вона не дуже радиа стороннім дівчатам біля чоловіка.”

“І ви хочете це виправити?”

“Розумний хлопець,” кивнула вона. “Де зараз твоя сестра?”

“Не знаю. Але її подруга, мабуть, знає.”

“Михайле, що це за історії?!” мати ледве дихала.

Я побіг за ліками. Швидку вже викликав.

“Звідки ти все це знаєш?” слабо прошепотіла вона.

“Коли Софійка була вдома, вона взяла мій ноутбук. Не вийшла зі свого профілю. Я прочитав листування. Вона не заперечувала, тільки просила не розповідати тобі.”

Мати схлипувала. Я переживав за неї. Вона завжди хвалилася нашими успіхами, не підозрюючи, що за ними ховається.

Коли матір поклали в ліжко, я повернувся до гостей.

“Що ви хочете зробити?”

“Дамо грошей і познайомимо з нормальними хлопцями. Якщо розумна вилізе з цієї історії.”

Я подзвонив подрузі сестри дівчині нахабній і шкідливій. Викрутився, мовчав про справжню мету.

“Ось адреса,” простягнув я. “Сподіваюся, ви триматимете слово.”

“Не хвилюйся.”

Видячись, жінка голосно сказала, щоб чули сусіди:

“Вибачте за непорозуміння! Просто іншого способу не було. Надіюся, пліток не буде.”

Плітки були, але мляві. Оксана тепер рідко виходила з дому.

Ми з батьком вирішили переїхати. Як я пояснив сусідкам “до Києва, до кращих лікарів”.

Софійка більше не приїжджала. Вийшла заміж. І забула про нас

**Кінець запису.**

*Життя вчить: іноді краще мовчати, аби не розчаровувати тих, хто вірить у твої мрії.*