Болюча пам’ять, що не зникає

Больно пам’ятати, неможливо забути
Квітень тішив теплом, а на початку травня раптом похолодало, два дні навіть сніг ішов. Наближалися святкові довгі вихідні.

— Я вирішила поїхати на могилу до мами. Давно не була, — сказала Марія доньці напередодні свята.

— Надовго? У родичів зупинишся? — запитала Олена.

— Родичі… — Марія задумалась. — Мама рано померла. Батька я не пам’ятаю. Братів і сестер у мене не було. У тітки Наді зупинюся. Вона в нашій квартирі живе. Хотіла подзвонити, попередити, та номера телефону не зберегла. А може, у неї його й не було. Не думаю, що вона кудись поїде. Взагалі хотіла туди й назад, одним днем обійтися, — відповіла Марія.

— Можна я з тобою поїду? Я ж ніколи не була в твоєму рідному місті.

— Думала, у тебе плани на свято, тому й не пропонувала. Поїдемо. Удвох веселіше, — зраділа Марія. — Ти до трьох років там жила. Не пам’ятаєш?

— Не пам’ятаю. — Олена задумалася на мить і похитала головою.

— Тітка Надя раз приїжджала до нас. Ти вже велика була. Як дізналася, що я не збираюся повертатися в місто, попросилася жити в нашій квартирі. Вона завжди мріяла вирватися з села. Я тоді їздила з нею додому, допомагала прописатися в квартирі. Ось у неї, якщо не встигнемо, і зупинимося.

Ранковим світанком вони поїхали до вокзалу. Стоячи в очікуванні автобуса, Марія озиралася. Бачила пару знайомих облич, але ті не підійшли. Та й сама вона точно не могла б сказати, хто це й як звуть. У автобусі набилося багато людей, майже всі місця зайняті.

— Ти хвилюєшся? Все ж таки зустріч із минулим, із спогадами, — запитала Олена, нахилившись до матері, коли вони влаштувалися на своїх місцях у автобусі.

— Минуле буває не завжди світлим і радісним. Було в ньому й таке, про що не хочеться згадувати, — зітхнула Марія.

— Ти батька маєш на увазі?

— І його теж. Давай не будемо зараз про це, — різкіше, ніж треба, обірвала Марія доньку.

— Гаразд, — Олена відкинулася на спинку сидіння й дивилася перед собою.

Незабаром автобус виїхав із вокзальної площі й рушив містом, яке Марія вважала своїм. Монотонне гудіння двигуна колихало. Оленина голова схилилася на плече — вона спала.

Марія позаздрила їй. Вона дивилася на ліс, що миготів за вікном уздовж дороги. Заснути не виходило, як вона не намагалася. Надто хвилювалася. Стільки років вона ховала в глибині свідомості спогади про минуле, а тепер вони рвалися назовні, порушуючи її спокій і змушуючи сумніватися в правильності рішення поїхати до міста своєї молодості…

***

Західне сонце теплими променями пестило обличчя двох подруг, що сиділи на балконі.

— Завтра останній іспит здамо, і все, свобода! ПодІ тоді, коли вони вийшли на зупинку, дощ раптом перестав, немов саме цю мить природа вирішила дати їм останній спокій перед тим, як вони назавжди покинуть це місто.