Чоловік з Хмаринки, яку найняв за гонорар

Десять років тому Соломія Вакулюк залишила мене з однорічним Тимком на руках і поїхала до Одеси з чоловіком, у якого був автосалон і будинок на Фонтанці. Я тоді працював зварювальником на заводі в Коломиї, і коли сусідки питали, чи я страждаю, я казав — ні, мені просто треба встигнути забрати дитину з садочка до п'ятої.

Тимко виріс. Йому зараз одинадцять, він грає тенісиста-школяра у вистані драмгуртка і вміє готувати яєчню з помідорами краще за мене. А минулого місяця на телефон прийшло повідомлення від Соломії: вона виходить заміж, весілля в ресторані "Атлантик" на Французькому бульварі, і вона чекає нас із сином.

Я не хотів їхати. Три дні ходив навколо того запрошення, як кіт навколо риби, яку боїться брати. А потім подумав: якщо не піду — Тимко завжди думатиме, що ми якісь гірші, що ми там не вписуємося. І я зателефонував Хмаринці Божко — вона викладає вокал у нашому будинку культури, і її всі знають як людину, яка нікого не боїться.

— Мені потрібна жінка на один вечір, — сказав я прямо. — Представити як дружину. Заплачу три тисячі гривень.

Хмаринка засміялася так, що я почув це навіть по телефону.

— Домовились. Але знай — я дешево не продаюся, і за три тисячі ти отримаєш найкращу гру свого життя.

Вона прийшла до нас у квартиру в п'ятницю ввечері, у звичайному светрі, без жодного пафосу. Тимко вийшов з кімнати, оглянув її з ніг до голови і запитав:

— Ви та фальшива дружина?

Я почервонів.

— Тимко…

Але Хмаринка тільки розсміялася.

— Саме так. Контракт на один вечір. Без понаднормових.

Тимко усміхнувся по-справжньому — вперше за цілий тиждень. Лід між нами почав тріскатись.

Ми просиділи того вечора годину, обговорюючи, як що говорити, кого як звати, чи їй підтримувати мене за руку. Я сказав їй:

— Я не хочу принижувати Соломію.

— То чого ж ти мене найняв?

Я замовк на кілька секунд.

— Бо не хочу, щоб мій син думав, що ми гірші за неї.

Хмаринка подивилась на мене так, наче перевіряла щось у голові.

— Зрозуміло.

День весілля настав швидше, ніж я готовий був прийняти. "Атлантик" виявився з тих ресторанів, де на вході стоять хлопці в чорних костюмах, а на паркінгу — ряд "Лексусів" і один "Мерседес" G-класу. Я приїхав на своєму старому "Форді Транзит", яким розвожу зварювальне обладнання по замовленнях, і запаркував його якомога далі, за смітниками.

Хотів на хвилину просто розвернутись і піти. Хмаринка торкнула мене за руку.

— Якщо зараз поїдеш — будеш жаліти все життя.

Тимко вже відчиняв двері машини.

— Ходімо, тату.

Ми увійшли. Соломія помітила нас одразу — стояла поряд із новим чоловіком, усміхаючись для фотографа. Коли побачила Хмаринку поруч зі мною, усмішка на секунду зникла з її лиця. Потім вона підійшла.

— Данило… я не чекала.

Її очі зупинились на Хмаринці.

— А ця жінка — хто?

Хмаринка простягнула руку чемно.

— Хмаринка. Дружина Данила.

Соломія витиснула усмішку.

— Яка несподіванка…

Потім опустила очі на мій піджак, куплений ще на весілля сестри п'ять років тому.

— Бачу, ти так і їздиш на тому фургоні.

Хмаринка відповіла раніше за мене.

— Так. І він їздить ідеально. Як і людина, яка його купила.

Соломія не знайшла, що сказати.

Почалась церемонія. Тимко весь час стояв поруч зі мною. Соломія навіть не глянула на нього, коли вони з чоловіком обмінювались обіцянками. Тільки після фотографій вона згадала, що в неї є син.

— Тимко, іди сюди, стань поруч для фото.

Хлопчик не зрушив з місця.

— Ні.

Вона нервово засміялась.

— Ну, ходи, мамочко…

Тимко випрямив спину.

— Прошу, не називайте мене так.

Навколо стало тихо. Соломія зробила ще крок.

— Не влаштовуй сцену.

Тимко глибоко вдихнув.

— Я не влаштовую сцену. Це ви зникли на десять років.

Тиша, яка настала потім, була важчою за будь-який крик. Новий чоловік Соломії глянув на неї здивовано.

— Про що він?

Соломія спробувала перевести тему.

— Він просто ображений.

Але Тимко не зупинився.

— Батько був на кожному дні народження. На кожному святі в школі. На кожному матчі. Коли в мене була температура. Коли я боявся темряви. А ви не були ні на чому. А тепер покликали нас тільки, щоб усі думали, що ви хороша мати.

Усі гості завмерли. Соломія намагалась усміхнутись, але усмішка зникала з кожною секундою. Її чоловік спитав тихо:

— Соломіє… це правда?

Вона не відповіла. Відповідь уже була в очах усіх присутніх.

За кілька хвилин ми піднялись, щоб іти. Нас ніхто не зупиняв.

На паркінгу Хмаринка зняла туфлі на підборах і засміялась.

— Це була найдивніша роль у моїй кар'єрі.

Тимко усміхнувся.

— А я думаю, ви грали дуже переконливо.

Вона нахилилась до нього.

— Знаєш що? Твоєму татові давно варто було купити собі нормальну куртку.

Тимко пирхнув смішком, а я відчув, як щось у грудях відпускає — вперше за весілля.

Ми дійшли до "Транзита". Тимко заліз на заднє сидіння і зачинив двері, та опустив шибку.

— Можна запитати?

— Звісно.

— Ви й досі чоловік і дружина тільки по контракту… чи вже по-справжньому?

Ми з Хмаринкою розсміялись одночасно. Я взяв її за руку — тепло долоні, пальці, що стиснулись у відповідь. Тимко відвернувся до вікна, усміхаючись, і вдав, що розглядає ряд "Лексусів" на паркінгу.