Чи справді ти моя дружина? Ми ж не одружувалися!

На якого ж ти мені чоловіка схожий? Чи то ми ходили в РАЦС, щоб отримати печатки в паспортах? Чи, може, я надів обручку на твій палець?

Дарина ніяково замовкла. Вона справді хотіла всього цього, але ж якось жили без цих формальностей.

– Ні! Ні! І ні! – кричав Максим. – Ти мені ніхто! З якого дива ти називаєш себе моєю дружиною?

– Максе, не карай мене мовчанкою! – благала зі сльозами Дарина. – Чому б нам не поговорити?

– А є про що говорити? – розсердився Максим. – Ти сказала набагато більше, ніж слід!

– Але ж я нічого не говорила, – заперечила Дарина, – нічого страшного!

– Запам’ятай або запиши: мовчання – золото! Особливо у твоєму випадку! – він відвернувся.

– Коханий, вистачить ображатися! – вона підійшла ближче.

– Краще б ти взагалі нічого не говорила! – він підняв руки. – Звідки у вас, жінок, здатність зіпсувати одною фразою все навколо?

У школі вас цьому навчають чи на курсах, як доводити чоловіків до сказу?

З мовчанки Максима Дарина зробила висновок, що він сердитий через те, що вона його зранку накричала. І розбив же він і свою, і її чашку.

– Як ти так міг? – лютувала вона. – У всіх руки як руки, а в тебе наче з іншого місця ростуть!

Добре, ти свою чашку розбив, але навіщо чіпав мою? Чи ти спеціально, щоб улюблені чашки у всіх зникли?

Звичайна побутова сварка. На такі навіть не ображаються, їх зазвичай пропускають повз вуха.

Але Максим пішов на роботу ображеним, а коли повернувся, не сказав ні слова Дарині.

Просто сердитий і ображений. Ігнорував всі її спроби зблизитися і навіть не прийшов вечеряти, коли вона його тричі звала.

Але мир же треба відновлювати!

– Максе, та плюнь ти на ті чашки, поїдемо в суботу в магазин і купимо нові! А руки в тебе ростуть звідки треба!

– Про які, чорт забери, чашки ти говориш? – Максим подивився на Дарину безумними очима. – Хіба ти сама не розумієш, що своїм язиком накоїла?

– Я можу попросити прощення, – розгублено сказала Дарина. – Коханий, тільки не сердься!

– Прощення? – він почав істерично сміятися. – Якби те, що ти натворила своєю фразою, можна було виправити прощенням, я був би найщасливішим на світі!

А так, ти мене просто вбила! Знищила! Розтоптала!

– Господи, що ж я такого сказала? – Дарина зрозуміла, що справа не в чашках. Але в чому? Навіть гадки не мала.

– А хто сьогодні сказав, коли моя начальниця дзвонила, що та розмовляє з дружиною Максима? – прокричав Максим, бризкаючи слиною в обличчя Дарині.

– Ти був у душі, а телефон розривався, – розгублено говорила Дарина, – я відповіла, попросила зачекати, поки я тобі телефон передам.

А вона мене запитала, хто я. Я відповіла, що дружина. А коли донесла телефон, вона вже поклала слухавку. Що в цьому такого?

– І ти ще питаєш, що в цьому такого? – від крику Максим почервонів, а на скроні закипіла жилка. – Що в цьому такого? На якого ж ти мені чоловіка схожий?

Чи то ми ходили в РАЦС, щоб отримати печатки в паспортах? Чи, може, я надів обручку на твій палець?

Дарина ніяково замовкла. Вона справді хотіла всього цього, але ж якось жили без цих формальностей.

– Ні! Ні! І ні! – кричав Максим. – Ти мені ніхто! З якого дива ти називаєш себе моєю дружиною?

***

– І довго ще це буде тривати? – з усмішкою запитала Софія Володимирівна.

– Мамо, – подивилася Дарина з докором, – зараз не ті часи, та й тобі пуританські промови не пасують. Ти ж сама, після смерті тата, не раз жила з ким завгодно.

– Не кажи на матір лихого слова! Мати знає, чого їй треба! – Софія Володимирівна не переставала усміхатися. – У мене вік такий, що жодна плітка не прилипне! А ти ще молода, тобі ще жити й жити!

– Мамо, п’ятдесят чотири роки – це зовсім не старість! Ти ще сама можеш вийти заміж і не раз, якщо дивитися на сучасні тенденції!

– Знайшовся б нормальний чоловік, я, може, і вийшла б, – вона пригладила зачіску, – а поки доводиться перебиватися замінниками!

– А ти ще щось мені говориш! – засміялася Дарина.

Тут Софія Володимирівна перестала усміхатися:

– Дарино, я розумію, що зараз багато хто живе без розпису і штампів, народжує дітей, і це вважається нормальними сім’ями.

Але навіть юридично це називається співжиттям. І це жодних гарантій!

– Мам, коли є любов, це краще за будь-які гарантії, – відповіла Дарина.

– Любов сьогодні є, завтра – немає, а чоловік, якщо він офіційний, якусь безпеку і страховку дасть! Дитині – зрозуміло, аліменти в будь-якому випадку.

А якщо житло, машина, техніка, так навіть через суд нічого не отримаєш, якщо він впиратиметься!

– Мамуля, у нас із Максимом прекрасні стосунки! Живемо разом уже шість років. Навіщо всі ці штампи? Якщо вже про гроші, так зарплати у нас однакові.

– Не переконливо, не конкретно, а значить – непорядок! – Софія Володимирівна погрозила пальцем. – Дарино, ти хоча б підведи його до цієї ідеї!

Так, між іншим, чоловіком його називай, наче жартома. Попроси обійняти кохану дружину.

Нехай звикне до цих слів, у голові покрутить. А потім можна і заключити союз!

– А якщо я його цими словами налякаю, то отримаю спочатку скандал, потім образу, а згодом – самотність! – похитала головою Дарина. – Знаєш, мамо, щастя – тендітна річ, його треба берегти, а не випробовувати!

– Загалом, життя твоє, – знизала плечима Софія Володимирівна, – а тебе я прийму, що одну, що з онуком, дай Бог, взагалі з’являться.

Ти тільки подумай, що гульня – гульнею, а доросле життя пов’язане з відповідальністю.

А у твоїх стосунках ніхто нікому нічого не винен. Воно й правильно, але безглуздо!

***

Дарина була вдячна матері за доброту й підтримку. А ось поради викликали роздуми.

Шлюб, по-суті, більше її страховка. І вигідний, як не крути, більше жінці, ніж чоловікові.

І подруга Анна радила Дарині оформити стосунки з Максимом. Але наводила інші аргументи:

– Припустимо, візьмете ви в кредит квартиру чи машину, а може, дачу. Ну, чи в крайньому випадку, побутової техніки купи повний дім. Кредити, зрозуміло, оформите на голову вашої сім’ї.

– Анно, – Дарина подивилася з докором, – давай без епітетів!

– Гаразд, – погодилася вона. – Коротше, на Максима. І раптом вирішите розбігтися!

– І не пессімізуй!

– Добре, – Анна махнула рукою. – Станеться щось з ряду геть, і ви розійдетеся, – красномовний погляд Дарини змусив Анну трохи змінити вектор. – Захоче Максим подарувати улюбленому племіннику, мамі, дядьку Петру, тітці Мотрі, квартиру, машину або дачу. І подарує, а ти навіть слова сказати не зможеш!

– Сказати зможу, – запевнила Дарина.

– Ну і скажеш! – Анна показово усміхнулася. – А довести, що це спільне майно і купувалося або виплачувалося в кредит із загального котла не зможеш! І так ти пролітаєш повз спільно нажите майно!

– А суд, свідки?

– Єдине, що тобі допоможе відстояти своє – лише суд. Але я тобі скажу, складно буває довести, що ти це ти, і що в тебе теж є права. Тим більше, той, кому майно дістанеться, приведе купу людей, які заявлять, що ти ані копійки в це не вклала!

– Ти розповідаєш найгірший варіант! – проговорила Дарина.

– Я розповідаю найзвичайніший випадок із судової практики, коли люди живуть, як ви з Максимом.

– Тобто, мені треба збирати чеки, вести бухгалтерію, а ще записувати всі розмови з Максимом, коли заходить мова про гроші та покупки?

– Або просто зводити його в РАЦС, – тепер усмішка Анни була доброю й відкритою, символізуючи оптимальний варіант.

– Мені й мама каже, що треба тягти його чи не на аркані. Тільки спочатку треба до цього рішення його привести. А робити це, просто привчаючи до слів “чоловік, дружина”.

– От і займайся!

***

До звичайного набору зменшувально-ласкавих звертань слово “чоловік” приліпилося просто. І для позначення себе слово “дружина” підійшло гармонійно. Добре лягали ці слова на язик.

Дарина спочатку боялася, що Максим одразу почне бунтувати, але він лише посміювався, але сам заповітні комбінації букв не повторював.

А Дарина лише посилювала натиск. Усюди і всюди, до місця та не тільки, Максима називала чоловіком, а себе дружиною.

І так від цього перейнялася, що навіть не помітила, коли на запитання дзвінної начальниці Максим, з ким та має честь говорити, відповіла, що це дружина. Буденно просто буденно.

***

– Максе, ми живемо вже стільки років, – сказала Дарина, – я думала, що ми сім’я. Ну так, без штампа, так це нормально зараз. А попереду у нас діти і довге щасливе життя!

– Та й думала би так і далі, чого ти полізла зі своїми “чоловіками” до моєї начальниці? Не відповіла б і все! Дала телефон і тебе це ніяк не стосується!

– Любий, але ж я постійно тебе чоловіком називаю, яка різниця?

– А така різниця, що мене тепер через тебе звільнять! Ти не просто мені настрій зіпсувала! Ти мені життя зіпсувала! Ти мені кар’єру на злеті поламала!

Так я тепер із тобою не те, що в РАЦС не піду! Я з тобою жити не буду! От прямо зараз буду речі збирати!

– Максе, а чи не перегибаєш ти палку? – спитала ошарашена Дарина. – Ну, сказала я твоїй начальниці, що я твоя дружина. Що це змінило?

– Так те, що Мира Миколаївна мене на роботі тримала, бо мріяла мене підкорити, як вільного… бика!

А тепер, якщо у мене дружина, то її мрії зруйнувалися! Вона вже сьогодні до кінця дня підписала наказ про моє звільнення!

***

Через тиждень після того, як Максим пішов, Дарині завітала згадана Мира Миколаївна:

– Дарина, я хотіла вибачитися, – сказала вона, – але не за те, що Максима звільнила, а за те, що ви весь час жили у брехні вашого… вона затнулася.

– Зрозуміло, – відкинула Дарина.

– А у мене були на нього свої плани. І зустрічалися ми, так би мовити, без краваток. Так і колеги були ним обласкані…

Дарина ковтнула, борючись з нудотою.

– Ми ж думали, що він холостяк, тому й змагалися за місце поруч із ним. Якби знали, то ні-ні… Якби ми знали, що він чоловік…

– Ми не були розписані…

– Ну, співмешканець…

– Вже ні, – Дарина опустила очі.

– Знаєте, – сказала Мира Миколаївна впевненим голосом, – так воно навіть краще. Тому що він ні чоловік, ні співмешканець, а просто … чудак на іншій букві! Так навіть краще, що він вас звільнив!

Дарина не могла не погодитися.

Не чоловік, не співмешканець, а просто … чудак.