Connect with us

З життя

Дарунок від доньки: буремний спокій старості

Published

on

Людмила Петрівна метушилася на кухні з самого ранку: нарізала салати, варила борщ, ставила у піч курку з часником, витирала кришталеву вазу під квіти. Двічі сбігала до крамниці — повернулася з тортом і повними пакетами, натрапила на сусідку біля під’їзду.

— Ти що, свято святкуєш, Людо? — здивовано запитала Ганна Степанівна, стара подруга, що не злазила з лавочки біля будинку.

— Та як же, звісно, свято! Оленька приїде, моя донечка! — із сяючими очима відповіла Людмила Петрівна й, напружившись, потягла пакети вгору сходами.

— Ну-ну… — буркнула Ганна, залишаючись на лавці. — Усе трясеться над цією своєю Олею. А та навіть подзвонити матері не може… Тьху!

Подруга давно ворчала, що Людмила надто вже ніжно ставиться до дорослої доньки. Та не дзвонила тижнями, а мати кожного дня виглядала у вікно.

— Людо, ну серйозно. Ти ж собі нерви псуєш. Нині старики — усім завада. Треба було давно її на місце поставити, а не бігати з тортами.

Але для Людмили Петрівни це було не просто. Серце — не вимикач. Оля — єдина, заради кого вона вранці вставала з ліжка, хоч і розуміла, що любові у відповідь — дедалі менше.

Коли Ольга нарешті подзвонила і сухо сказала: «Буду увечері», — серце у старушки застукало, як дзвін. Вона метушилася по хаті, перестилала ліжко, готувала ще одну страву… І ось — дзвінок у двері.

На порозі стояла її доросла донька: висока, худа, холодна, у чорних окулярах і з маленькою собачкою на повідку.

— Привіт, мамо, — сказала Оля, без тени посмішки.

— Привіт, доню! Заходь, умійся, я вже все накрила!

Людмила Петрівна метнулася на кухню, брязкаючи посудом, метушливо розкладаючи страви. Оля мовчки пройшла за нею, оглядаючись з байдужим виразом.

— Сідай, котлетки, салатик, торт ось — твій улюблений!

— Мам, я лише на хвилину. Я переїжджаю в інше місто. Надовго. Їздити сюди мені дорого й незручно, тож ми побачимося, напевно, ще років п’ять. А це — Діна. Її колишній мені подарував, не знаю навіщо. Мені її везти з собою незручно. А ти все одно сама, нехай живе у тебе. Їй півтора роки. Не хвилюйся, вона не гавкає.

Людмила Петрівна завмерла. Торт, котлети, свіжа постіль, молоко, варення — усе це раптом стало непотрібним. Вона дивилася на свою доньку, яка навіть не зняла окулярів.

— Гаразд… — прошепотіла вона.

— Дякую, мам. Люблю тебе. — Оля чмокнула її в щоку, подала повідець і зникла за дверима.

За кілька хвилин Людмила Петрівна стояла у передпокої з песиком на руках. Вона ніколи не любила тварин. Зі своїм хворим хребтом, мізерною пенсією та вічною втомою — що їй тепер робити з собакою?

— Підемо, Діночко, до Ганни… Може, вона візьме тебе…

Але ледь сусідка відчинила двері, як одразу скрикнула:

— Ти що, з глузду з’їхала, Людо? Мені ще тільки пса твого не вистачало! Меблі мені позапсує, бліх наприносить!

— Та яка вона бліхаста… Олина ж, вона брезглива… Будь ласка, Ганно, у тебе ж у селі був досвід із тваринами…

— А в тебе — розум! Я тебе попереджала: не треба до неї чіплятися. А тепер що? Отримала «подаруночок». Віддай кудись — і все.

Собака мовчала, тільки дивилася на старушку чорними очима. У них було все: і переляк, і покірність, і… знайомий біль.

— Ми з тобою, схоже, однакові, — прошепотіла Людмила Петрівна. — Теж нікому не потрібні.

— Роби як знаєш, — буркнула Ганна. — Тільки без мене.

З того часу почалися важкі дні. Діна вимагала вигулу п’ять разів на день. Спина боліла, ноги не слухалися. Але собака ніби розуміла — терпіла, не вила, не гавкала. У дощ — сиділа біля порога. У спеку — лежала тихо під ліжком. З часом Людмила Петрівна почала відчувати себе… не такою самотньою.

Навіть коли Ганна перестала з нею спілкуватися. Так, дружба скінчилася, зате в хаті з’явилася душа.

Минув рік. Останній рік життя Людмили Петрівни. Серце не витримало. Сусіди знайшли її на кухні, а собака весь цей час не відходила від дверей, не їла, не гавкала.

За тиждень у квартиру зайшла Ольга. Без попередження.

— Фу, яка сморід… — з огидою промовила вона. Діна загавкала.

— Тихо! Нема в тебе більше господині. ДовеСобака, немов зрозумівши останню волю старої жінки, легенько лягла на її могилу і більше не піднялася.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 − 3 =

Також цікаво:

UA8 хвилин ago

Тиха вода під високим мостом

Мене звати Ірина Ковальчук, мені двадцять дев'ять, і я досі не знаю, як розповісти цю історію так, щоб у неї...

UA8 хвилин ago

Прокинулась у труні під Двома Метрами Землі: Собака Рекса Почув Стук Ганни

Мене звати Оксана Бабенко, мені шістдесят один рік, я двадцять три роки працюю на кладовищі в Немішаєвому під Києвом —...

UA23 хвилини ago

Мама Антона, а не суперприз

Мене звати Мирослав Дацюк, мені сорок один рік, я живу в Полтаві. Дружину мою звати Юля — молодша за мене...

PL24 хвилини ago

Warsztat po teściu, czterysta tysięcy i klucz, którego już nie mam

Nazywam się Marek Wodnicki, mam czterdzieści dwa lata i przez jedenaście lat prowadziłem warsztat samochodowy przy ulicy Zbożowej w Bydgoszczy...

PL24 хвилини ago

Sto pięćdziesiąt złotych Magdaleny Sikory

Pod Krakowem, na starym trakcie w stronę Zakopanego, kelner ratuje bogacza po wypadku — a potem odkrywa, że dyrektorka hotelu,...

PL2 години ago

Kwiaciarnia na Grunwaldzkiej, gdzie odbierałam bukiet na trzydzieste urodziny

Pracuję w kwiaciarni na Grunwaldzkiej we Wrocławiu od jedenastu lat i myślałam, że wszystko już widziałam – wesela, pogrzeby, przeprosiny...

PL2 години ago

Nie mieliśmy ich rozdzielać

Miałam formularz ze schroniska przy Marywilskiej złożony w torebce od tygodnia, kiedy wreszcie zebrałam się na tę wizytę. Adoptowałam Rexa,...

PL2 години ago

Chłopiec z kosza pod plebanią w Lipnicy

Nazywam się Marek Sowiński i mam czterdzieści dwa lata. Piszę to, bo ksiądz Antoni już nie żyje, a ja przez...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.