Догляд за мудрістю поколінь

Дідусеві турботи

Іван Семенович овдовів півроку тому. Перший гострий біль поступово вщух, заховався глибоко під серце й завмер там крижаною скалкою, лише інколи розтаваючи у найнесподіваніші моменти. Зустріне хтось із сусідів, запитає: «Ну, як ти, Семеновичу, тепер сам-один?» — і в очах діда знову заблищить сльоза.
«Слабкий я став, раніше такого не було, — думав Семенович, а потім сам собі відповідав: — Та й біди такої не було…»

Всі свої роки він прожив у селі. Вийшов на пенсію, гадав — ось тепер вільного часу вистачить. Але після втрати дружини час наче зупинився, і Семенович не знав, що з ним робити. Все здавалося пустим… Хіба що молитва у церкві.

Донька Оксана вийшла заміж у місто, онука Степана вже треба було вести до школи. На початку літа вона з чоловіком та сином приїхали до батька.
— Тату, ось тобі на виховання, — почала Оксана, показуючи на хлопчика. — Раніше мати з ним возилася, а тепер твоя черга: треба виростити з нього чоловіка.
— А що, батько не виховує? — поцікавився Семенович.
— Батько в житті молотка в руках не тримав. Ти ж знаєш — Микола музикант. Баян — його стихія. Взимку Степана до музичної школи віддамо. Може, потрапить до класу батька. — Оксана зітхнула. — А виховання має бути різнобічним. Тож допомагай. Хочу, щоб син був схожий на тебе: таким же майстром і трудівником.

Іван Семенович усміхнувся й подивився на онука.
— Гаразд, Оксанко. Навчу всього, що сам умію. Поки живий…
— Годі, тату, — перервала його донька. — Житимемо довго та дружно. А от зі Степаном — допоможи.

Того ж дня дід повів онука до своєї майстерні. Там вони оглянули верстак, полиці з інструментами й почали облаштовувати Степанове місце.
Спеціально для хлопчика дід пристосував старий письмовий стіл, укоротивши ніжки й оббивши стільницю оцинкованим залізом. Для верстака знадобилися й дрібні інструменти — такі, щоб дитині було зручно тримати.

Над Степановим верстаком дід повісив поличку з найменшими інструментами: молоточками, викрутками, маленькими плоскогубцями, мініатюрною ножівкою та кліщами. У круглих бляшаних коробочках із-под цукерок, що залишилися ще з його молодості, були розсипані цвяшки різного розміру.

Степан був у захваті й не відходив від діда, безперервно розпитуючи — що до чого. Оксана ледь змогла покликати їх на обід, а після нього вони знову повернулися до «чоловічої роботи».
— Ну от. Початок положено, — сказав увечері дід. — На сьогодні годі. Завтра рано на рибалку йдемо. Тож треба снасті підготувати й спати лягати раніше.

Минали щасливі літні дні. Оксана з чоловіком помітили, що батько пожвавів, у нього з’явилася колишня струнка постава, а в очах — вогонь.
— Оксанко, — пошепки зізнавався Микола, — недарма ти вчителька. І синові добрий приклад, і батька оживила…
— Кожен потребує уваги — і великий, і малий, — тихо відповідала Оксана. — Не можна допустити, щоб батько згас. Тепер будемо частіше приїжджати. Дякувати Богу, що Степан йому допомагає. Іншому ж, окрім пляшки, нічого не треба: одне лікування. А тут — онук як ясне сонце. От і добре. Я завжди знала, що мій батько — мудра людина…

Вона зітхнула й пішла до городу, як колись робила її мати. Город і сад мають бути доглянуті, як за її життя, щоб батько не відчував, що все руйнується з її уходом.

Незабаром у Оксани закінчилася відпустка, вона повернулася до міста, а Микола й Степан лишилися у діда й допомагали йому у всьому.

Але настала осінь, і Степан мав іти до першого класу. На таку подію Івана Семеновича запросили до міста — провести онука до школи. З гордістю вів дід Степана за руку. У костюмі й краватці, які він не надягав роками, він стояв на першій лінійці онука й хвилювався. Заграв гімн, дід випрямився й міцно стиснув руку хлопчикові…

У той момент Іван Семенович пообіцяв собі не здаватися, віддати всі сили на виховання онука, допомогу доньці…

Повернувшись додому, він увечері сів за стіл і поклав перед собою чистий аркуш паперу. Ніби першокласник, що давно нічого не писав, він узяв ручку й почав виписувати у стовпчик плани на літо, коли приїде Степан.

У списку було багато чого: збудувати ігровий майданчик, поставити гойдалки, турнік, столик і скамейки, пісочницю. На великому тополі біля дороги дід вирішив зробити «тарзанку», згадавши своє дитинство… А ще треба полагодити місточок над річкою.

Список щодня зростав, ставав довшим і цікавішим. На столі з’явився другий аркуш — «бухгалтерія». Туди старий записував витрати на матеріали: дошки, кріплення, мотузки, фарбу, пісок. Справ, виявилося, безліч! Треба встигнути до зими, до снігів, приІ отож, Іван Семенович усміхнувся, дивлячись на свої записи, і зрозумів, що життя продовжується — адже там, де є любов і турбота, завжди знайдеться місце для нового щастя.