Дорога додому: втомлена, але сповнена сподівань.

Сон був мов із казки, але водночас дивний і тривожний. Оксана поспішала додому. Десята година вечора, а їй так хотілося швидше опинитися вдома, повечеряти та лягти спати. Сьогодні вона дуже втомилася. Чоловік уже вдома, вечеря готова, син нагодований.

Оксана працювала в невеликому перукарні, і сьогодні була чергова. Поки вона прибирала все після роботи, вмикала сигналізацію, зачиняла двері — ось і запізнилася.

Дорога додому пролягала через невеличкий скверик. Зазвичай там було тихо та спокійно. Удень на лавочках сиділи бабусі, а ввечері — нікого, та й ліхтарі світили, не страшно.

Але сьогодні одна з лавок була не порожня. Там, тісно притулившись один до одного, сиділи діти: хлопчик років дев’яти-десяти і дівчинка літ п’яти. Оксана уповільнила крок і підійшла до них.

— Ви чого тут сидите? Пізно вже! Ходімо додому!

Хлопчик пильно подивився на неї, погладив дівчинку по голівці та міцніше притиснув до себе.

— Нам нікуди йти. Нас вітчим вигнав.

— А мама де?

— З ним. П’яна.

Оксана довго не вагалася.

— Уставайте, підемо зі мною. Завтра розберемося.

Діти несміливо піднялися. Оксана взяла дівчинку за руку, а другу простягнула хлопчикові. Так вона привела їх додому. Все пояснила чоловікові та тринадцятирічному синові. Вони, знаючи її добре серце, багато не розпитували, а показали дітям, де можна вмитись, і посадили за стіл. Зголоднілі діти несміливо, але з апетитом з’їли все, що їм дали.

Тоді Оксана пішла до сусідки, чия донька ходила до першого класу, і попросила для дівчинки якийсь одяг. Одягу дали багато, бо в кожній родині після вирощених дітей залишається чимало речей.

Оксана викупала Марусю — так звали дівчинку — і вдягла в чисте, а хлопчик, Тарас, вмився сам і теж переодягнувся в те, що лишилося від її сина.

Вона поклала їх разом у вітальні на дивані, адже дівчинка не відходила від брата і на хвилину, а той постійно обіймав її та пригортав до себе.

Втомлені й нагодовані діти швидко заснули на чистій постіль. Оксана відправила сина спати, а сама з чоловіком ще довго говорили шепотом, що робити далі.

Ранком вона прокинулася рано. Проводила чоловіка на роботу. Їй — у другу зміну.

Діти прокинулися. Вона нагодувала їх сніданком і вирішила провести додому. Їхнє випране й висохше за ніч одяг згорнула в пакет і віддала з собою.

Діти привели її до будинку, який був зовсім недалеко. Квартира на третьому поверсі стояла незачинена. Діти зайшли і зупинились біля порога. Оксана теж встала поруч. Їй хотілося подивитися цій жінці в очі, запитати, про що вона думала цілу ніч, коли дітей не було вдома.

Із кімнати вийшла ще молода, але знедолена на вигляд жінка з великим синяком під оком. Вона байдуже глянула на дітей і промовила:

— О… Повернулися… А це хто?

— Це тітка Оксана. Ми в неї переночували.

— О… Добре.

І пішла назад у кімнату. Оксана була в шоці. І це — мати?!

Але раптом жінка повернулася і сказала:

— Підем на кухню.

Оксана пішла за нею. Як не дивно, у домі було дуже бідно, але чисто. Ніде нічого не валялось, посуд був вимитий, підлога теж не брудна. І халат на ній — чистий, хоч і старий, з відірваними ґудзиками.

— Сідай.

Оксана сіла. Жінка сіла навпроти, подивилася на неї побитимЖінка глибоко зітхнула, сльози покотилися по її змученому обличчю, а потім тихо прошепотіла: “Дякую, що врятувала моїх дітей”.