«Друзі на все життя»

Бодя та Тарас — друзі навіки

Тарас обговорював робочі питання з колегами у своєму кабінеті, коли на столі задзвенів телефон. Він уже збирався відхилити дзвінок, але побачив на екрані ім’я свого шкільного друга.

— Вибачте, — сказав він колегам, взяв телефон і вийшов.

— Слухаю, — обережно відповів він.
У школі в нього був друг Бодя, але минуло стільки років… Тарас і сам не знав, що його номер зберігся — адже стільки разів міняв телефон.

— Тарасе? Невже це ти? Це я, Бодя. Думав, ти вже номер змінив, навіть не сподівався, що додзвонюсь, — промовив у трубці радісний чоловічий голос.

— Привіт, Бодю. Як справи? — Тарас ще не оговтався від здивування, тому говорив сухо, автоматично. Але Бодя не помітив цього.

— Та все добре! Я у Львові. Слухай, розумію, що робочий день, можливо, невчасно дзвоню… Може, зустрінемось? Стільки років не бачились. Коли ще така нагода трапиться.

— Слухай, у мене зараз нарада. Зможу через годину. Кажи, куди під’їхати. Боже, як же я радий тебе чути, — потеплішим голосом відповів Тарас.

— Та я на вокзалі стою, перед головним входом.

— Знайду. Ти не йди нікуди, гаразд? Чекай, — сказав Тарас і повернувся до кабінета.

Він щось говорив, брав участь у обговоренні, але думки його були деінде. П’ятнадцять років минуло з тих пір, як вони розлучились — з того часу, коли Тарас поїхав з рідного міста вступати до університету.

Тарас припаркував авто і пішов до вокзалу. Як завжди, тут було повно людей. Він вертів головою, вдивляючись в обличчя.

— Тарасе! — Назустріч йшов усміхнений чоловік, у якому він не відразу впізнав шкільного друга. Вони зупинились, мить мовчки розглядали один одного, потім стиснули руки, і лише тоді — немов без слів домовившись — обнялись.

— Тарасе…
— Бодю…

— ОчТарас відчув, що, попри всі роки розлуки, саме в цій миті він нарешті знову був справді щасливим.