Фортуна усміхнулась

**Щоденник Олесі Коваль**

Так мені пощастило…

— Олесю, дай пояснити! — На порозі стояв задиханий Богдан.

— Що вам від мене треба? Ідіть розбирайтеся зі своїм начальством!

— Ти не зрозуміла… Вибач… Ви не зрозуміли. Закрийте двері й викликайте поліцію. Просто повірте!

Я спантеличено дивилася на Богдана, що вже біг сходами. Що це має означати? Чому звичайний майстер поводиться так дивно?

Раптом знизу донеслись крики, брязкіт розбитого скла й голос Богдана:

— Олесю, тікай!

Я метнулася до дверей, зачинила їх на обидва засоби, встромила ключ у замок зсередини. Тремтячими руками набрала 102.

Стукіт у двері змусив мене здригнуться. Я притиснула телефон до грудей, молячись, щоб це якось закінчилося.

— Красуне, ти там? Ми тебе чуємо. Відчиняй по-доброму, не чіпатимемо, чесне слово, — прогримів грубий голос.

Я затаїла подих. Голоси стихли, але почувся шелест — хтось намагався відчинити двері ззовні.

— От дурна, ключ засунула. Чуєш? Не ускладнюй собі життя! Відчиняй давай.

— Ідіть геть! Я поліцію викликала! — вигукнула я, а потім закусила губу.

— Дарма, кралечко, — усміхнувся той самий голос. — Ходімо, хлопці. Ще повернемося, ясна річ?

Кроки затихли. Настала мертва тиша. Я сповзла по стіні, все ще стискуючи телефон.

Новий стук — і я ледь не скрикнула. Та раптом полегшало, коли почула:

— Відчиняйте, поліція!

…Я сиділа на кухні й розповідала свій жах. Молодий сержант записував показання, а старший, судячи з його поведінки, керував розслідуванням.

— Хто такий Богдан? Де ви познайомилися?

— Півроку тому купила пральну машинку. А місяць тому вона потекла. Магазин направив до сервісу. Там призначили Богдана.

— Ви його раніше бачили?

— Та ні! Вперше побачила, коли він приїхав.

— То ви впустили в будинок чужого чоловіка? — підняв брови сержант.

— Та ви про що? Це ж офіційний сервіс! У нього й форма була, й інструменАле коли він подзвонив наступного дня, голос у телефоні був зовсім інший — і Олеся зрозуміла, що жах ще не закінчився.