Я не можу піти: стільки клопотів… і стільки любові

Я не можу його покинути. Він дарує стільки клопоту… і водночас стільки любові.

Я не можу залишати його самого надовго. Не тому, що він щось зробить або буде заважати — просто він нудиться. Нудиться так сильно, що або відмовляється від їжі, або починає рити ями вздовж паркану, ніби намагається знайти шлях до мене. А коли яма стає достатньо глибокою, щоб сховати в ній свої скарби, він кладе туди мої речі — капці, зарядку від телефону, окуляри — закопує і охороняє, наче це найцінніше, що у нього є.

У нього епілепсія. Вроджена. Він живе з цим все життя. І я теж. Вже десять років я кожного ранку й вечора даю йому ліки. Ні, він не любить пігулки. Ні в якому вигляді. Ні у фарші, ні у ковбасі, навіть у найсмачнішому шматочку. Тому я мушу сісти поряд, взяти його морду в долоні, покласти ліки на корінь язика і чекати, поки він проковтне. Він дивиться на мене так, ніби все зрозумів, ніби погодився — а потім, удаючи, що все гаразд, йде в іншу кімнату, щоб потай виплюнути ліки під шафу. І повертається з провиним поглядом: мовляв, пробач, знову не вийшло.

Під час нападів він намагається дотягнутися до моєї руки і лизнути, ніби хоче сказати: «Пробач, що зараз не можу бути твоїм захисником». Я бачу, як він бореться зі своїм тілом, як намагається залишатися сильним у моїх очах — і серце розривається.

Він ричить, ледь чутно, коли хтось із домашніх підвищує голос на мене. Його відданість — безмежна. І якщо я лежу без сил після зміни, він лягає поруч і вартує, не відходить, навіть коли його кличуть на прогулянку.

Від нього сипеться шерсть. Навіть після ідеального прибирання вона все одно опиняється в найнесподіваніших місцях — на одязі, на їжі, на подушках. Але це вже частина нашого побуту. Я не серджусь — я звикла. Це його шерсть. Вона — як пам’ять, як нагадування, що я йому потрібна.

Він кумедно проситься на руки. І я кидаю все, що роблю, сідаю просто на підлогу, обіймаю його, кладу голову на його спину. Бо підняти 40 кілограмів чистої любові — неможливо. Але притиснути до себе — обов’язково.

З ним треба багато гуляти. Дуже багато. І навіть якщо я не відчуваю ніг, навіть якщо очі зливаються від втоми, я знаходжу в собі сили взяти повідець і піти поруч. Бо він цього чекає. Бо для нього це не просто прогулянка — це той момент, коли він поруч зі мною, і цього достатньо.

Він не говорить, не сперечається, не дає порад. Він не приносить грошей і не допомагає по господарству. Він не подає інструменти, не вкручує лампочки, не обговорює політику чи філософію. Він просто поруч. Мовчки. З вірою, з довірою, з відданістю, яку людині не завжди під силу зрозуміти.

Він просто є. Зі своїм вологим носом, з добрими очима, з важким зітханням, коли я йду. І з неописуваною радістю, коли повертаюся. Його любов — не за щось. Вона — просто так. Без умов. Без вимог.

І коли мені хочеться плакати, коли руки опускаються, коли все здається безглуздим — я просто дивлюся на його морду. Його очі питають: «Ти в порядку?», і я раптом усвідомлюю — так, я не одна. У мене є він.

«Якщо ви візьмете собаку з вулиці, годуватимете й пеститимете її, вона вас не вкусить. Ось у чому різниця між собакою і людиною» — писав один мудрець. Тепер я точно знаю, про що він казав.

Я не можу його покинути. Бо без нього моє життя було б тихіше… але й пустіше.