«Я вагітна!» — з радістю скрикнула я чоловікові. «І я також!» — несподівано відповіла моя сестра, виходячи з нашої спальні…

Я вагітна, вимовила я, і сама не помітила, як губи розтягнулися у щирій усмішці.

Олег, що стояв біля вікна, наче вмер. Навіть не обернувся, але у відблиску віконного скла я побачила, як його плечі різко напружилися.

Я чекала обіймів, радості, будь-чого тільки не цієї дивної, мертвої тиші.

Я теж, тихо додав голос із спальні.

Моя сестра Оля вийшла, одягнена в його футболку, ту саму, в якій він зазвичай спав. Вона поправила волосся, і цей звичний жест такий домашній, такий зрадливий здавив мені горло.

У голові, наче блискавки, спалахнули моменти, яким я колись не надавала значення.

Ось Олег «затримується на роботі», а Оля, що зайшла «на чай», нервово поглядає на телефон.

Ось вони сміються з якогось жарту, зрозумілого тільки їм, а я стою поруч і відчуваю себе зайвою у власному житті.

У тебе ж є ключ? питав він перед нашою подорожжю. Полий квіти, будь ласка. Нікому іншому не довіриш.

І я тоді раділа, яка ж у нас дружня родина.

Що? перепитала я, хоча чудово почула. Голос звучав чужим, деревяним.

Ане, я все поясню, нарешті обернувся Олег. Обличчя його було білим, як крейда. Це не те, що ти думаєш. Це випадковість.

Оля дивилася на мене прямо. В її очах не було каяття лише втома та щось на кшталт злої рішучості.

Це не випадковість, різко сказала вона Олегу. Годі брехати. Хоча б зараз.

Він кинув на неї лютий погляд.

Замовчи!

Я дивилася то на нього, то на неї. На чоловіка, з яким будувала життя пять років, і на сестру, з якою ділила всі дитячі таємниці.

Вони стояли за два кроки, але між нами вже пролягала безодня. І в цю прірву падали всі наші «ми» плани, мрії, ніжність, наша майбутня дитина.

Випадковість, повторила я, і губи скривилися в гіркій усмішці. У вас двох спільна випадковість? Чи в кожного своя?

Олег зробив крок до мене, простягаючи руки.

Аню, давай поговоримо. Тільки не зараз. Олю, іди.

Я нікуди не йду, спокійно відповіла вона, схрестивши руки. Ми чекаємо дитину. І я більше не буду тією, кого можна сховати.

Я відступила до стіни.

Геть, прошепотіла я.

Що?

Геть. Обоє.

Вони не рушили. Моє слово, яке ще хвилину тому мало вагу, тепер було порожнім звуком.

Аню, не роби поспішних висновків, заговорив Олег тим умовляльним тоном, який я ненавиділа. Тим тоном, коли хотів, щоб я «увійшла в положення». Ми дорослі. Так, я винен. Але тепер треба думати про дітей. Про наших дітей.

Він наголосив на останньому, намагаючись звязати нас у моїй свідомості.

Про яких «наших»? холодно запитала я. Про того, хто виростатиме з матірю-одиначкою, чи про того, хто народиться у коханки батька?

Оля здригнулася.

Не називай мене так. Ти нічого не розумієш.

Справді? Я повернулася до неї. То просвіти мене. Що я маю знати? Що ти спала з моїм чоловіком у моєму ліжку? Чого ще бракує?

Це було не так! її голос зміцнів. Ми кохаємо одне одного. Це не просто захоплення.

Олег схопився за голову.

Олю, я ж просив!

А я втомилася брехати! вигукнула вона. Втомилася бути таємницею! Аню, ти завжди отримувала все. Ідеального чоловіка, ідеальне життя. А я? Я завжди була «сестрою Ані».

Її слова були настільки отруєні давньою образою, що я на мить здивовано замовкла. Вона не каялася вона звинувачувала.

Я згадала, як у дитинстві мама казала: «Аня у нас розумна, а Оля гарна». Схоже, Оля так і не прийняла свій «у