Як я “виселив” тещу мовчки і без суперечок

Коли я одружився з Олесею, здавалося, що з тещею мені неймовірно пощастило. Вона не лізла у наші справи, не повчала, не роздавала нескінченних порад, як це роблять багато «матусь». До того ж, готувала вона божественно, завжди була ввічливою та іноді навіть кумедною у своєму старомодному погляді на життя. Здавалося б — ідеальна теща. Але, як то кажуть, навіть у бочці меду є ложка дьогтю…

Спершу все було чудово. Ми жили окремо, навідувалися до неї по вихідних, пили чай із варениками, слухали розповіді про минулі часи. Все йшло, як заведено, поки в нас з Олесею не народився син — Дмитрик. Тоді й почалося. Спочатку бабуся почала приїздити раз на тиждень. Потім — через день. А згодом і взагалі залишилася у нас.

Звісно, ми з віжливості нічого не казали. Адже допомога по хазяйству — не зайва, особливо коли в домі дитина. Дружина повернулася на роботу, а матуся вже тут — борщ на плиті, підлога блищить, білизна постирана, дитина сита й щаслива. Здавалося б — мрія. Та ось ця мрія швидко перетворилася на нав’язливий жах. Тому що теща, не питаючи, залишалася у нас на тиждень, потім на два. Потім від’їжджала до себе «лише речі забрати» — і знову поверталася.

Вона жила з нами, як справжня господиня: робила перестановки, ховала мої улюблені чашки, пекла паляниці, коли я хотів звичайну яєшню. Ми перестали відчувати себе в своїй же хаті. Я натякав дружині, мовляв, може, мама трохи перепочине вдома, але Олеся лише махала рукою: «Ну як ти скажеш, їй самотньо, хіба шкода трохи терпіння?»

І я терпів. Аж поки випадок не підказав мені геніальний вихід.

Дмитрику тоді було два роки. Якось він підійшов до мене перед сном і сказав, що боїться темряви. «Тату, у темряві живе Мавка…» — прошепотів він налякано. Я, як міг, намагався його заспокоїти. «Сину, якщо тобі страшно — просто смійся. Сміх лякає всіх Мавок. Ти смієшся, а вони тікають!» — випалив я, не надто замислюючись. Дмитрик кивнув і пішов спати.

І ось через кілька ночей, о третій годині ранку, я чую, як мій син іде коридором… і регоче. Гучно. Жахливо. Щиро. Сміх лунав по всій хаті. Я мало не впав з ліжка, але зрозумів — він іде в туалет, «відлякує» Мавку. Наступного ранку — те саме. І так — ніч за ніччю. Нам, дорослим, це навіть трохи смішно. Але не тещі.

Через кілька днів вона підійшла до мене, вся на нервах, і заявила:

— Я більше не можу ночувати в цьому домі! Тут щось нечисте, якісь сутності! Дитина регоче вночі, ніби через нього хтось говорить! Мені від цього не по собі! Я поїду до себе. А якщо й приїду — то тільки вдень. І тільки якщо ви очистите хату.

Слово «заклинатель», звісно, вона не вимовила, але суть була зрозуміла. Я згідливо кивнув. Дружина лише знизала плечима — «матусі нічого не доведеть». А я, намагаючись не видати тріумф, просто пішов варити собі каву. На самоті. На своїй кухні. У своїй улюбленій чашці.

З того часу минуло майже два роки. Теща приїжджає тільки вдень — привезти пампушки, погратися з Дмитриком, обговорити з Олесею останні новини. Але до вечора від’їжджає. Чітко. Без натяків залишитися. Іноді, правда, скаржиться на самотність. Але я одразу згадую про «Мавку» — і все стає на свої місця.

Мораль? Іноді навіть наймиліші люди можуть порушити твої межі. Головне — вчасно їх відновити. І, повірте, для цього не треба сваритися чи ображатися. Досить трохи… вигадки.