Як валіза без ручки…

*Запис у щоденнику*

Якось ранок почався з незвичного розмови.

— Тарасе, більше до мене не заходь. Гаразд? — спокійно промовила я.

— Що? Сьогодні не приходити? — не зрозумів він.

Та він уже стояв у передпокої, поспішаючи на роботу.

— Ні, взагалі.

— Гм… Що трапилось, Оленко? Та годі, подзвоню тобі вдень, — Тарас поспішно поцілував мене й вибіг. Я зачинила двері. Зітхнула з полегшенням.

Ці слова далися мені важко. Він був майже рідним.

Тієї ночі я була ненаситною. Прощалася. Він не здогадався, лише зрадів:

— Оленько! Ну ти сьогодні чарівниця! Будь завжди такою! Кохаю тебе, рибко!

Колись ми дружили родинами. Я, мій чоловік Ігор, Тарас і його дружина Зірка (так він ласкаво називав свою Зою). Молодість була шумною, безтурботною. Та й Тарас мені завжди подобався. Коли купувала сукню чи туфлі, завжди думала: а якщо йому сподобається? Зірка була найкращою подругою.

Скільки ми пройшли разом! Не переказати. Я знала, що Тарас до мене не байдужий. Та дистанцію ми дотримували. На зустрічах він обіймав мене й шепотів:

— Оленько, як я за тобою сумував!

Гадаю, коли дружиш родинами, хтось комусь подобається. Людина слабка на спокусу. Хтось закоханий у дружину приятеля, хтось мріє про друга. Тому й тримаються разом. Поки… Не вірю у дружбу чоловіка й жінки. Колись вони «додивляться» одне одного. Це як розпалювати вогонь біля копи сіна — рано чи пізно все згорить.

Мій Ігор солодко позіхав, поглядаючи на Зірку. Я не раз ляскала його за це.

— Оленко, не вигадуй! Ми ж друзі! — сміявся він, а потім жартома додавав: — Хто в домовині лежить, той не грішить…

У Зірку я вірила, як у себе. Вона не переступила б межі. Та мій Ігор любив збирати полуницю в чужих городах. Через двадцять років ми розлучилися. Він одружився з однією такою «ягідкою», коли та залопотіла про спадкоємця.

«Ось воно — жіноча самотність», — сумувала я спочатку.

Тарас із Зіркою часто приходили, намагалися підбадьорити. Але я не страждала. Хіба що зненавиділа всі свята. Саме тоді самотність відчувається найгостріше.

Через три роки Тарас овдовів. Зірка мучилася від хвороби цілий рік і перед смертю сказала:

— Оленко, придивляй за Тарасом. Не хочу, щоб він дістався іншій. Тобі він завжди подобався. Живи разом.

Він пережив жалобу, поставив пам’ятник, саджав квіти. Потім почав частіше забігати до мене. Я відкрила душу, гріла його турботою. Нам було про що згадати, посміятися, поплакати.

Але з часом зв’язок почав давити. Тарас дратував мене слівцем, поведінкою, навіть своєю їжею. Нудний, прискіпливий. Мабуть, Зірка дуже…Я зрозуміла, що кохання не в тому, щоб стерпіти когось, а в тому, щоб не мати потреби тікати.