«Як же я сумую», — прошептала Марія, здригнувшись від звуку власного голосу в тиші кімнати.

Як же я сумую прошепотіла Оксана, здригнувшись від власного голосу в порожній кімнаті.

Її пальці завмерли над старим фотоальбомом. На вицвілому знімку Святослав сміявся, піднявши на плечі маленького Олега. Вона обережно ковзнула подушечками пальців по його обличчю. Девять років минуло, а біль залишився таким же гострим.

За вікном люто завивала завірюха, шматучи сніжинки об шибку. Оксана підвелася й підійшла до підвіконня, де стояла глиняна тарілка з запаленою свічкою. Роковини. У такі ночі його відсутність давила особливо важко.

Я справляюсь, чуєш? промовила вона до порожнечі. Олег майже догнав тебе зростом. А Юрко він так схожий на тебе.

У куті потріскувала грубка. Оксана закуталася в старий плед і сіла у крісло. Старий деревяний хатка скрипів під поривами вітру.

Вона й не помітила, як задрімала. Можливо, пройшло кілька хвилин, а може, годин, коли три гучні удари у двері розірвали тишу.

Оксана зірвалася, миттєво прокинувшись. Серце билося, наче божевільне. Хто міг прийти в таку заметіль? До найближчих сусідів кілометр дороги.

Стукіт повторився три чіткі удари, немов хтось наполягав.

Вона рушила коридором, в темряві шукаючи опору. Погляд упав на кухонний ніж на столі. Вона схопила його і міцно стиснула рукоятку.

Хто там? голос її тремтів.

Тиша. Потім знову три удари, ще настирливіші.

Оксана притиснула ніж до стегна і лівою рукою повернула замок. Холодний вітер ворвався всередину разом із хмарою снігу, а на порозі

Оксанко, це я. Я повернувся.

Святослав. Її Святослав. Той самий, що зник девять років тому. Щетина на обличчі, втомлені очі, знайома усмішка.

Ніж випав з онімілих пальців. Вона захиталася, ледве втримавшись за одвірок.

Це не вона задихалася. Тебе більше немає.

Я тут, він зробив крок і обійняв її.

Теплий. Справжній. Пахнучий морозом і землею. Оксана вчепилася в його куртку, вткнулася обличчям у плече, і сльози хлинули рікою. Ноги підкосилися, і вони обидва опустилися на підлогу сіней.

Як? лише й вимовила вона.

Знаю, ти не розумієш, Святослав гладив її по волоссю. Але я все поясню. Давай спочатку зачинимо двері. Холодно.

Він допоміг їй підвестися. Оксана не відпускала його ні на мить, ніби боячись, що він розтане.

Хлопці? запитав він, озираючись.

Сплять, вона не могла відвести очей від його обличчя. Вони виросли.

Знаю, усміхнувся він з легким смутком.

Як це можливо? вона торкнулася його щоки тремтливими пальцями. Тебе ж тебе більше немає. Я була там.

Ходімо, він узяв її за руку. Нам треба поговорити. В нас мало часу.

Вони пройшли в кімнату. Оксана запалила ще одну каганову лампу. Святослав сів на край столу, уважно оглядаючи приміщення, ніби намагаючись запамятати кожну деталь.

Ти бережеш дім, промовив він із теплотою.

Про що ти? зойкнула вона. Де ти був? Чому зараз?

Він глибоко зітхнув і подивився їй прямо в очі.

Я все розповім. Тільки сядь, будь ласка.

Вона підкинула дров у грубку.

Полумя спалахнуло яскравіше, заливаючи кімнату мяким золотим світлом і химерними тінями.

Вона вагалася, немов відтягуючи момент, потім підійшла до старого шафи і дістала його чашку темно-синю, з відколотим краєм. Девять років вона стояла неторканою, ніби чекала господаря.

Не сподівався, що ти її зберегла, у голосі Святослава пролунав здивування, коли він узяв чашку з гарячим чаєм.

Оксана пильно вдивлялася в нього, боячись пропустити найменшу деталь. Її погляд ковзав по знайомим рисам: зморшка між брів, шрам на підборідді, отриманий у дитинстві. Рука сама простягалася до нього пальці торкалися запястя, плеча, щетини на щоках, ніби перевіряючи, чи не грає з нею зір.

Ти справжній, прошепотіла вона пересохлими губами. І тоді запитала ледве чутно: Розкажи де ти був усі ці роки?

Він довго мовчав, дивлячись у вогонь у грубці.

Після того, як я пішов, я не потрапив туди, куди йдуть усі, промовив він. Я загубився. Не дійшов.

Він ковтнув чаю й продовжив:

Спочатку було щось на кшталт темного, вязкого простору. Як туман, але щільний, майже відчутний. Я довго блукав там, не розуміючи, чи живий ще.

Оксана слухала, затамувавши подих. Вона так міцно стискала його руку, що пальці почали неміти.

Потім я опинився у місці його називають Лімбом. Це як він запнувся, шукаючи слів. Безкінечний двір, де ніхто не знає, куди йдуть