Кава на двох, розмова на одну

Мене звати Соломія, мені сімдесят два, і цю історію я розповідаю з боку Карменти — так, так, мене всі так і кличуть, хоча за паспортом я Кароліна. Але Карментою назвала мене колись сусідка, бо я вічно щось несла в кошику, як циганка на ярмарку, і прізвисько прилипло на все життя.

Мене звинувачують, що я забагато говорю про онуків. Що я, мовляв, перетворила наші четверги на звіт про сім'ю. Що подруга моя, Ярослава, якось намагалася розповісти мені щось важливе, а я за п'ять хвилин уже показувала їй фотографію онучки у святковій сукні. Все це правда. Але хочу розповісти, як це виглядає з мого боку столу.

Ми з Ярославою знайомі сорок п'ять років. Зустрілися у Чернівцях, коли обом було по двадцять сім, а наші сини ще їздили в колясках по бруківці на Кобилянській. Тоді ми обидві працювали на текстильній фабриці, і перерви між змінами були єдиним часом, коли можна було поговорити не про роботу. Потім наші родини переїхали до Івано-Франківська, оселилися майже поруч, і по суботах ми ходили на ринок за творогом до однієї й тієї ж бабці, яка торгувала біля входу.

Коли помер мій чоловік Богдан — дев'ять років тому, узимку, від інфаркту прямо на порозі, — саме Ярослава просиділа зі мною три ночі поспіль. А коли їй робили операцію на жовчному, я носила їй борщ у баняку через два квартали, кожен день, тиждень поспіль. Тож не думайте, що я не ціную цю дружбу.

Але після смерті Богдана моє життя якось саме собою стиснулося до розмірів родини. Онука Дарина щовівторка чекає, поки я заберу її з музичної школи. Онук Максим по середах грає у футбол на стадіоні "Прикарпаття", і хтось має відвезти форму. По неділях уся сім'я збирається за одним столом — невістка готує деруни, я приношу пиріг із маком. Це моє життя, і воно наповнене вщерть. Просто майже все в ньому — чуже.

Того четверга ми сиділи в кав'ярні біля Вірменського собору, я замовила ромашковий чай, бо кава мені останніми роками не йде на користь, шлунок не той. Ярослава — свою каву з молоком, як завжди. Вона поклала руки на стіл і сказала: "Я з кимось зустрічаюся".

Я, здається, щиро зраділа. Запитала, хто він. Вона почала розповідати — познайомилися в туристичному клубі, ходили разом на Синевир, він вдівець, сімдесят шість років, живе на Вовчинецькій, за двадцять хвилин від неї. І тут дзенькнув мій телефон. Дарина скинула фото сукні для випускного — блакитна, з паєтками, і питання, чи не занадто відверто виглядає верх.

Я показала екран Ярославі. Потім ще одне фото. Почала пояснювати, що дитина мучиться третій день, не може обрати між двома варіантами. Тепер розумію — я просто забрала стіл собі.

Ярослава наступного четверга не прийшла. Сказала, справи. Я подзвонила ввечері, почула в голосі щось не те, і врешті вона сказала прямо: "Того разу я намагалася розповісти тобі щось важливе, а через п'ять хвилин ми знову говорили про твоїх онуків".

Я замовкла з телефоном у руці. Перше, що вирвалось — оборона: а ти хіба не говориш про своїх дітей? Онуки ж — велика частина мого життя. Це правда, і досі так вважаю. Але вона запитала, коли востаннє ми говорили про мене саму. Не про дітей, не про неї — про мене.

Питання застрягло десь під ребрами. Я поклала телефон на кухонний стіл екраном вниз і довго дивилася на нього. А потім зізналася — собі раніше, ніж їй: після Богдана я так вчепилась у родину, що забула, що можна розповідати про себе. Вівторок — Дарина, середа — Максим, неділя — спільний обід. Життя заповнене, тільки майже все в ньому — не моє.

"Мабуть, я говорю про них так багато, бо не знаю, що сказати про саму себе", — сказала я їй тоді по телефону. Настала пауза, довша, ніж мені хотілося б.

Ми продовжили зустрічатися по четвергах у тій же кав'ярні біля собору. Дівчатами по двадцять сім нам уже не стати — так дружба не працює. Але тепер перед тим, як розійтися, одна з нас питає: "А ти сама як, насправді?"

Минулого тижня, у вівторок, Ярослава прийшла не сама — привела свого Антона, того самого з туристичного клубу. Він приніс мені букет гвоздик, бо, за його словами, Ярослава розповідала про мене так довго, що йому стало незручно приходити з порожніми руками. Ми сиділи втрьох, я замовила собі каву — вперше за два роки дозволила собі одну чашку, — і слухала, як Ярослава сміється, розповідаючи, як тижнями намагалася зізнатися мені, що трохи закохалася.

Наступного вівторка я не поїхала за Дариною після музичної школи. Подзвонила невістці ввечері й сказала прямо: хай забирає сама, а я цього тижня йду з Ярославою в кіно на вечірній сеанс, той, що о дев'ятій, куди раніше ніколи не наважувалась піти, бо "далеко, темно, невиспатись перед онуками". Невістка помовчала секунду, потім сказала: "Добре, мамо. Розважайтесь". У слухавці я почула, як на кухні щось впало — здається, Максим уронив м'яч, — і вперше за дев'ять років подумала, що дім проживе без мене один вечір, і нічого страшного не станеться.