Хіба я твій чоловік? Ми ж в РАГС не ходили!

— Та яка ж ти мені дружина? Хіба ми в ЗАГСі були? Паспорт зі штампами покажи? Чи обручку на пальці носиш? — Дмитро вивернув долоні, немов шукаючи доказів.

Соломія зніяковіла. Вона мріяла про це, та якось жили ж без паперів.

— Ні! Ні! І ні! — гримів він. — Ти мені — чужа! То яким правом себе дружиною величаєш?

— Дмитрику, годі мовчати! — благала вона. — Поговоримо?

— А тобі є що казати? — зірвався він. — І без тебе багато наговорила! Одним словом — все зіпсувала!

— Та я ж нічого поганого… — почала Соломія.

— Запам’ятай: мовчанка — золото! Особливо тобі! — він відвернувся до вікна.

— Коханий, перестань дутися! — вона торкнулася його плеча.

— Краще б ти й справді мовчала! — він розвів руками. — Звідки у вас, жіночок, цей дар — однією фразою світ під ноги підкинути? В школі навчають, чи на курсах «Як з чоловіка душу витягти»?

Соломія думала, що Дмитро образився через розбиті чашки. Він же майстер — свою розколов, її теж чіпляючи.

— Ну як так вийшло? — сердилася вона. — У всіх руки як руки, а в тебе — наче з гузка ростуть! Свою розіб’єш — ну й біс з нею, нащо мою чіпав? Чи спеціально, щоб у нас нічого рідного не лишелось?

Звичайна сварка. На таке й уваги не звертають. Та Дмитро, надувшись, пішов на роботу. А повернувшись — ані слова. Ігнорував, сидів похмурий, навіть вечерю проігнорував, хоч тричі кликали.

Треба ж миритися!

— Дмитрику, та годі вже про ті чашки! Поїдемо в суботу до Епіцентру — нові виберемо! А руки в тебе… ну, знаєш, зростуть!

— Які ще чашки?! — він витріщився. — Ти взагалі розумієш, що зробила своїм язиком?

— Перепрошую… — пробубніла вона. — Тільки не сердься!

— Перепрошуєш?! — він зареготав гірко. — Якби можна було виправити те, що ти накоїла, я б був щасливішим за всіх! А так — ти мене вбила. Знищила. Розтоптала!

— Боже, та що я сказала? — Соломія зрозуміла: справа не в посуді. Але в чому — не здогадувалась.

— А хто сьогодні заявив моїй начальниці, що вона розмовляє з дружиною Дмитра? — він сичав, ледь не вдаряючи кулаком об стіл.

— Ти в душі був, телефон дзвонив… — вона заплутано пояснювала. — Я відповіла, сказала чекати. А вона спитала, хто я. Ну, я й відповіла. А коли принесла телефон — вона вже положила трубку. Що тут такого?

— Що такого?! — Дмитро почервонів, скроня пульсувала. — Яка ти мені дружина? Ми в ЗАГС ходили? Штамп у паспорті є? Обручку тобі дарував?

Соломія знову змовкла. Вона так хотіла цього… Але ж жили якось і без.

— Ні! Ні! І ні! — він трясся від злості. — Ти мені — чужа! То яким правом?!

***

— І довго це триватиме? — усміхнулася Софія Євгенівна.

— Мамо… — Соломія скривилася. — Не час зараз для моралі. Ти ж після тата з ким тільки не жила!

— Не бреши на матір! — та й далі посміхалась. — У мій вік плітки не чіпляються. А ти ж молода — тобі ще жити!

— П’ятдесят чотири — це не кінець! Можеш і заміж вийти, як нині модно — та й не раз!

— Знайшовся б гідний чоловік… — вона поправила зачіску. — Поки що сурогатами обходжуся.

— Оце мені ще говориш! — Соломія засміялась.

Софія Євгенівна раптом посерйознішала:

— Соломійко, розумію — нині багато хто так живе. Діти, спільний побут… Та юридично це — співмешкання. А це жодних гарантій!

— Мам, коли є любов — це найкраща гарантія.

— Любов сьогодні є, а завтра — ні. А чоловік із штампом — це страховка. Дитина отримає аліменти. А от квартиру, авто, техніку — якщо без штампа, то навіть через суд нічого не відстоїш!

— У нас з Дмитром все добре! Шість років разом. Нащо цей штамп? Зарплати в нас однакові.

— Непереконливо! — мати погрожувала пальцем. — Підведи його до думки! Називай його чоловіком жартома, проси обійняти «дружиночку». Нехай звикає. А там — і до вінця підведеш!

— А якщо втече? — Соломія похитала головою. — Щастя — крихка річ. Його берегти треба, а не випробовувати!

— Твоє життя, — махнула рукою Софія Євгенівна. — Прийму тебе будь-яку. Та подумай — гулі гулями, а доросле життя — це відповідальність. У вас же ніхто нікому нічого не винен. І це… безглуздо.

***

Соломія дякувала матері за турботу, але її поради непокоїли. Шлюб — це страховка. Вигідна більше жінці.

Подруга Олена теж радила оформити стосунки:

— Уявіть, візьмете кредит на квартиру. Оформите на Дмитра. А потім розійдетеся…

— Оленко, годі песимізму!

— Добре. А якщо він захоче подарувати все родичам? Ти навіть слова не матимеш права!

— Суд, свідки…

— Суд? — Олена іронічно посміхнулась. — Довести, що ти вкладала гроші, важко. А вони приведуть юрбу, яка засвідчить, що ти нічого не платила!

— Ти описуєш найгірше!

— Звичайну практику. Краще — веди його до ЗАГСу.

— Мама теж радить «привчати» словами. Називати його чоловіком…

— Ось і займайся!

***

До ласкавих звернень додалось «чоловічок». Себе ж Соломія називала «дружинонькою». Дмитро сміявся, але сам не повторював.

Вона посилювала натиск. Скрізь називала його чоловіком. Так звикла, що на питання начальниці Дмитра — «з ким розмовляю?» — автоматично відповіла: «Дружина».

***

— Дмитрику, ми ж разом стільки років! — говорила вона. — Я думала — ми сім’я. Штамп — дрібниці. Попереду діти, щастя…

— І думала б далі! Нащо лізла з цим «дружина» до моєї начальниці? Не відповідала б!

— Коханий, я ж завжди тебе чоловіком називаю!

— Різниця в тому, що тепер мене звільнять! Ти не настрій зіпсувала — життя! Кар’єру зруйнувала! Тепер я з тобою навіть жити не буду! Зараз збиратиму речі!

— Дмитре, це перебір! — вона остовпіла. — Що змінилося?

— Тому що Наталя Борисівна тримала мене через… особистий інтерес! А тепер, коли в мене «дружина» — підписала наказ!

***

Через тиждень Соломію відвідала Наталя Борисівна:

— Вибачте… — почала вона. — Не за звільнення, а за те, що ви жили у брехні. Ми з Дмитром… — вона запнулась.

— Зрозуміло, — Соломія відвела погляд.

— У нас були… відносини. І колеги теж його «опікувались». Якби знали, що він не вільний…

— Ми не були розписані.

— Співмешканець…

— Вже ні.

— Знаєте, — Наталя Борисівна встала. — Це навіть краще. Бо він не чоловік, не співмешканець… А просто — чудак на літеру «х».

Соломія не заперечила.