Коли ми заселилися у наш новий будинок, я відчувала, що це початок чогось доброго. Це була нова сторінка нашого життя, і я була готова до неї. Мій чоловік Кирило та я з радістю думали про свіжий старт для нашого сина Ярослава, який недавно пережив цькування в школі — ми всі прагнули залишити це минулим.

Коли ми заїхали в наш новий будинок, я відчувала, що це щось особливе. Новий етап життя, і я була готова до нього. Мій чоловік, Дмитро, і я хотіли дати нашому синові, Олегові, свіжий початок. Він нещодавно пережив цькування в школі, і ми всі мріяли про спокій.

Будинок належав старому чоловікові на імя Богдан, який недавно помер. Його донька, жінка років сорока, продала нам його, пояснивши, що їй боляче тримати його, бо вона саме там не жила з часів смерті батька.

“Тут забагато спогадів, розумієте?” сказала вона при першій зустрічі.

“Я не хочу, щоб він дістався невідомо кому. Хочу, щоб тут жила родина, яка любитиме його так, як любила моя.”

“Я вас розумію, Маріє,” відповіла я. “Ми зробимо цей будинок нашим домом назавжди.”

Ми швидко освоїлися, але від першого дня сталося щось дивне. Щоранку біля дверей зявлявся хасік. Старий пес, з сивиною в шерсті й пронизливими блакитними очима, які начебто дивилися крізь тебе.

Він не гавкав і не вимагав уваги просто сидів і чекав. Ми годували його, думаючи, що він сусідський. Після їжі він спокійно йшов, ніби так і треба.

“Мамо, ти думаєш, його господарі годувати забувають?” запитав Олег одного разу в магазині, куди ми взялися купувати й собачий корм.

“Не знаю, сину. Можливо, той дідусь, що жив у нашому будинку, годував його, і тепер це звичка?” припустила я.

“Так, схоже на правду,” погодився Олег і поклав у кошик собачі ласощі.

Спочатку ми не замислювалися. Ми хотіли подарувати Олегові собаку, але чекали, поки він звикне до нової школи.

Але пес приходив знову. І ще раз. Завжди в один час, завжди терпляче на ґанку.

Здавалося, він не просто безхатько. Він поводився так, ніби це його дім, а ми лише гості. Це було дивно, але ми не приділяли цьому уваги.

Олег був у захваті. Я бачила, як він закохується в цього пса. Вони грали, кидали палички, сиділи на ґанку й балакали, ніби знали одне одного все життя.

Я спостерігала з вікна кухні, усміхаючись. Саме це було потрібно Олегові після всього, що сталося в старій школі.

Одного ранку, гладячи пса, Олег натрапив на нашийник.

“Мамо, тут імя!” скрикнув він.

Я присіла, розігнула шерсть і побачила вицвілий шкіряний нашийник. Напис ледве читався, але це було:

Богдан Молодший.

Серце замерло.

Невже збіг?

Богдан, як і той чоловік, що володів будинком? Можливо, це його собака? Марія нічого не згадувала про пса.

“Ти думаєш, він приходить сюди, бо це його дім?” запитав Олег, дивлячись на мене широкими очима.

Я знизала плечима.

“Можливо, сину. Але ми не знаємо напевно.”

Того ж дня, після їжі, Богдан Молодший поводився дивно. Він скулився, бігав туди-сюди біля краю двору, дивився в ліс.

“Мамо, він хоче, щоб ми пішли за ним!” Олег уже натягнув куртку.

Я вагалася.

“Сину, не знаю, чи це гарна ідея…”

“Ну ж бо, мамо! Візьмемо телефони, подзвонимо татові. Будь ласка?”

Мене зацікавила його наполегливість. Щось у поведінці пса казало, що це не просто прогулянка.

Тож ми пішли.

Хасік ішів попереду, час від часу озираючись. У лісі було тихо, лише шелест листя під ногами.

“Ти впевнений?” запитала я.

“Так! Тато знає, де ми,” відповів Олег.

Ми йшли хвилин двадцять, глибше, ніж я коли-небудь бувала. Я вже збиралася повертатись, коли пес зупинився біля галявини.

Там була вагітна лисиця,