Куди ж ти, друже? – пролунало з кухні

— Юрцю, а ти куди? — Соломія визирнула з кухні, витираючи долоні об фартух і з подивом дивлячись на чоловіка.

Юрко Коваленко, чоловік сорока п’яти років, керівник великої будівельної фірми, вирішив діяти. Він швидко спакував валізу, поки дружина готувала йому сніданок. Тепер він стояв у передпокої їхнього затишного київського помешкання.

Соломія завжди прокидалася першою. Готувала, годувала, доглядала. Вважала, що гаряча кава з сирниками — запорука здоров’я та гарного дня. Поки діти були малі, вона встигала все: і на роботу встигнути, і за домом придивити. Дітей у них було троє, тому після народження молодшої вона залишила посаду вчительки. На щастя, зарплатня Юрка дозволяла родині жити гідно.

Чоловік мовчав. Вдивлявся в обличчя Соломії, з якою прожив двадцять п’ять років, і розумів: час настав. Треба йти.
Дружина останнім часом змінилася. Зник блиск у її каріх очах, згладжувалася талія, посивіли скроні. Вона більше не була тією запальною дівчиною, яка колись звела його з розуму. Тепер у нього була Марта — енергійна білявка з відділу маркетингу. Зустрілися на корпоративі в Карпатах. Вона сміялася голосно, говорила про подорожі та мріяла про власний бізнес. Така ж смілива та цілеспрямована, як він сам. Саме тому зараз він і стояв із валізою у дверях.

Годі! Чому він має жити з колишньою коханкою, витрачаючи на неї важко зароблені гривні? Діти виросли. Іванко працює архітектором у Львові, Петрик — юрист у Одесі. Варка ще вчиться у Києві, але їй він допомагає. Все налагоджено.

А дружина… Навіщо йому цей тягар? Марта не раз казала: «Поділи квартиру, аби вона зрозуміла — час рухатись далі!»

— Ти кудись їдеш, Юрцю? — спокійно запитала Соломія. — Чому не попередив? Приготувала б тобі перекусити. Не можна ж у дорогу натщесерце.

— Чи ти взагалі розумієш, що зараз у кожній кав’ярні можна смачно поїсти? — зірвався він. — Весь світ вперед пішов, а ти все у своїй кухні, наче час зупинився!

Юрко злиться на себе. Чому не може просто сказати правду?

— Щось сталося? — дружина підійшла ближче, торкнувшись його плеча.
Вона знала. Відчувала, що колись ця мить настане. Але Соломія була мудрою. І добре пам’ятала, яким Юрко прийшов до неї двадцять років тому — бідним студентом із сумною історією.

— Я йду. Назавжди, — видихнув він. — Знайшов іншу. Молодшу. Кращу.

— Бачу. Вітаю, — вона усміхнулася, ніби він розповів про дощ за вікном.

— Ти… не сердишся?

— Навпаки. Рада, що ти знайшов щастя. Квартиру поділимо, як і обіцяла.

— Спасибі, — Юрко відчув, як стискає горло. — Думав, будеш благати…

— Навіщо? — Соломія заплела косу. — Ми вже віджили своє. А я… вийду заміж.

— За кого?! — він відчув, як холоне.

— На сайті знайомств знайшла кілька варіантів. Чоловіки мого віку шукають спокій, гостинність, гарний борщ. Я ж умію готувати.

— Ти ж… — він раптом помітив, що стоїть на кухні й їсть її вергуни з маком. — Це ж смішно! Хто візьме тебе?

— Ой, Юрцю, — вона налила йому узвару. — Чоловіки після сорока шукають не дівчат із тіктоком, а жінок, які вміють любити. Як ти колись.

Він мовчав, відчуваючи, як гризе душу дивний біль. Марта раптом здалася набридливою. Вона верещала про меблі для нової квартири, вимагала грошей на відпочинок у Гурзуфі. А Соломія… Соломія пахла васильками та свіжим хлібом.

— Знаєш, я, мабуть, залишу валізу тут, — пробуркотів він. — Сьогодні важливі переговори з підрядниками…

— Як скажеш, — дружина повернулася до плити. — А ввечері чекай на котлети з пюре.

Марта дзвонила цілий день, але Юрко вимкнув телефон. Він раптом зрозумів: якщо піде, Соломія стане для нього чужою. А її борщ, її сміх, її теплі руки вночі… Цього вже ніхто не поверне.

— Ти де?! — кричала Марта в трубку ввечері. — Ми ж домовились!

— Вибач, — перервав він. — Я… передумав.

Вона щось говорила про егоїзм, але Юрко вже не слухав. Він їхав додому, де його чекала рідна домівка. І зрозумів: іноді щастя — це не нові горизонти, а тепле світло у вікні, яке ніколи не гасне.