«Мій син страждає на гастрит, а його дружина готує йому фастфуд. Я не можу цього терпіти…»

Ой, слухай, це ж історія з моїм сином… Мене звати Оксана Іванівна. Мого сина Олега недавно виповнилось 27. Півроку тому він одружився з дівчиною на ім’я Соломія. Вона розумна, гарненька, з хорошої родини. Зараз закінчує шостий курс медінституту — буде лікарем. І начебто все добре, але я неспокійна: серце чує, щось не так. Бо бачу — вона не доглядає мого сина, як треба.

Олег з дитинства має хронічний гастрит. Спадкове, від батька. Це не просто «шлунок болить» — коли загострення, то життя стає справжнім пеклом. Навесні та восени йому особливо важко: печія, біль, блювання, безсоння. Я знаю, що він переживає, бо сама годувала його роками. Поки жив зі мною, я дотримувалася строгої дієти: тільки варене, нічого смаженого, фастфуду, їжа за розкладом — каші, супи, киселі. Я не просто годувала — я рятувала його.

Перед весіллям я попередила Соломію:
— У Олега слабкий шлунок. Особливо у межсезоння треба обережно. Будь ласка, годую його правильно.
Вона посміхнулася і пообіцяла, що все буде під контролем. Я повірила.

Але через місяць зайшла до них у гості — аж очі не вірять. На кухні брудний посуд, у холодильнику — тільки кетчуп, пиво та засохлий батон. У смітнику — коробки від піци та крильця з ресторану швидкого харчування. А на плиті — пусто. Запитую:

— А Олег де?

— На роботі, скоро буде, — спокійно каже Соломія.

— Він хоча б сьогодні їв?

— Та щось з’їв… зранку…

У мені все стигло. Я знала, чим це закінчиться. І не помилилася. Через три місяці — лікарня. Гостре загострення. Капельниці, дієта, біль. Я сиділа біля нього майже весь час. А Соломія приходила — на годину, максимум дві, потім казала, що «треба готуватися до іспиту». Мене це налякало.

Після виписки я принесла їм кроля. Справжнього, свіжого, з ринку. Попросила зварити легкий бульйон. Вона кивнула. Минув тиждень — заглядаю в морозилку: кріль лежить, як був, навіть не розморожений. А про суп і мови нема.

Запропонувала допомогу:

— Соломіє, давай я приготую. Розумію, ти зайнята, сесія…

— Не треба! — різко відповіла вона. — Я сама впораюся.

Але я бачу — не впорається. І болить дивитися, як мій син, якого я стільки років берегла, знову слабшає. А він мовчить. Не хоче ображати дружину. Уникає конфліктів. Але він вже схуд, став дратівливим, знову не спить.

А я не можу мовчати. Не можу спокійно дивитися, як його здоров’я розвалюється. Я не хочу сварки з Соломією. Не хочу руйнувати їхній шлюб. Але й не дам синові гіршати день у день.

Думаю поговорити з її матір’ю. Може, вона знайде слова, щоб донести: бути дружиною — це не просто спільна кухня чи ліжко. Це — піклування, підтримка, рятунок, коли людині погано. А якщо ти майбутній лікар — тим паче.

Я не ворог. Я просто мати. Я хочу, щоб мій син був здоровий. І якщо для цього треба втрутитися — я втручуся. Буду сама готувати, буду носити їжу щодня. Але не дам йому знову бліднути та страждати. Не дам мовчати, коли його губить байдужість. Бо я люблю свого сина. І буду за нього боротися — навіть якщо комусь це здаватиметься зайвим.