Мій син здав нашу квартиру без попередження, ми довірили йому все й залишилися ні з чим.

Наш син здав нашу квартиру й навіть не вважав за потрібне нас попередити. Ми віддали йому все, а залишилися з нічим.

Ми з чоловіком Тарасом одружилися, коли нам обом було по двадцять три. Я вже тоді була вагітна, але, на щастя, ми встигли закінчити педуніверситет. Наші родини не були заможними — не було в нас ні «золотого дна», ні впливових родичів, ні заощаджень. З перших днів довелося крутитися, щоб вижити.

Я майже не брала декрет. Молока в мене не було — чи то через стрес, чи через постійне недоедання — тому сина рано перевели на суміш. У одинадцять місяців ми віддали його в ясла. Там його навчили їсти ложкою, ходити на горщик і засинати без колиски. А ми з Тарасом занурилися в роботу — спочатку знімали квартиру, потім перебралися в гуртожиток, потім назбирали на однушку, а згодом купили двушку в гарному районі.

Кілька років тому ми придбали дачну ділянку під Києвом. Тарас сам збудував там гарний дерев’яний будиночок: дві кімнатки, банька, грубка. Привезли меблі, обустроїли город. Здавалося, тепер можна жити в задоволення. Нам усього по сорок шість, попереду ще ціле життя.

Але наш син, Олесь, у двадцять три вирішив одружитися. Його наречена, Соломія, була з заможної родини — разом закінчили юрфак. Батьки дівчини — із грошима: у них триповерховий котедж, дорогі авто, бізнес. Їхня донька, звісно, хотіла весілля в ресторані, лімузин, медовий місяць і… окрему квартиру.

Ми з чоловіком завжди відчували провину перед сином. Все дитинство він провів у садочках, школах, гуртках — бо ми були заклопотані роботою. Намагалися компенсувати подарунками: іграшки, одяг, поїздки, репетитори. На вісімнадцятиріччя подарували йому стареньку, але справну машину. Коли він вступив, платили за навчання. І, звичайно, не могли відмовити й тепер. Віддали всі заощадження на весілля й… поступилися йому нашою квартирою, перебравшись на дачу.

У батьків Соломії був інший підхід — вони вклалися в доньку: купили їй норкову шубу, золото, меблі. Син, спочатку вдячний, почав змінюватися. Дзвонив дедалі рідше: спочатку раз на два тижні, потім — раз на місяць. А потім зовсім зник.

Якось ми зустріли на ринку нашу сусідку, і вона між іншим обмовилася:

— Та ви не знали, що вашу квартиру здають? Олесь із Соломією живуть у її батьків, кажуть, там комфортніше.

У чоловіка обличчя побіліло. Леледь на ногах тримався. Ми одразу подзвонили синові. У відповідь почули холодне:

— Ви самі мені віддали квартиру. Моя дружина не хоче жити у вашій «радянщині», а нам самА потім ми зрозуміли, що найцінніше в житті — не речі, а спокій і гармонія, які ми тепер знайшли в своїй старій, але рідній квартирі.