Мистецтво керування автомобілем

Уроки водіння

Оля припаркувала авто біля офісу й поспішила до входу. Попереду повільно йшли дві дівчини, щось обговорюючи. Перед самими дверима вони раптом зупинилися, перекривши шлях. Оля безцеремонно вклинилася між них, відштовхнула обидві сторони й рвонула двері на себе.

“Гей, куди лізеш…” — почула вона грубі образи в спину.

У інший час вона б відповіла так само, але сьогодні Оля жахливо спізнювалася, тому не стала вв’язуватися в перепалку й побігла далі, до ліфта. Люди вже заходили до відчинених дверей. В останній момент Оля вскочила всередину, налетівши на чоловіка та відтіснивши його назад.

“Вибачте”, — пробурчала вона й розвернулася до дверей, які закривалися.
На мить між створками мелькнули роздратовані обличчя дівчат, які йшли за нею. Двері зачинилися, і ліфт плавно рушив вгору. «Треба було показати їм язика», — запізно подумала Оля.

Від швидкого бігу вона червоніла, а волосся розкуйовдилося. На задній стінці було дзеркало, можна було б привестатися, але ліфт був переповнений. Вона лише провела рукою по волоссю.

Позаду хтось хмикнув. Оля була впевнена, що це саме той чоловік, на якого налетіла. Вона обернулася, щоб перевірити. Він стояв і дивився на неї, трохи піднявши підборіддя. А може, їй так здалося через різницю у зрості. Від нього пахло приємним парфумом. На мить вони подивилися одне на одного. Оля різко відвернулася, знову збивши волосся.

Ліфт зупинився, двері розчинилися, вона вийшла, відчуваючи на спині його погляд.

“Що, сподобалася?” — запитав Микола у Вадима, коли ліфт знову рушив. — “Вона буквально горіла бажанням тебе образити, помітив?”

“Та годі. Мене не взяти довгими віями й стрункими ніжками. Я стріляний горобець. Зараз вона вся така легка й задириста, а вийде заміж — тоді й покаже себе справжню. ‘Дорогий, Оксана з чоловіком відпочивали на Мальдівах, а ми знову в Туреччину? Набридло. У Іринки три шуби, а у мене одна. Я почуваюся жебрачкою…'” — Вадим надув губи, пародіюючи інтонацію дружини.
Навколо засміялися.

“Просто тобі з Лесею не пощастило”, — сказав Микола.
У цю мить ліфт зупинився, і вони вийшли.

“Нам праворуч”, — підказав Микола.

“Погоджуюсь. Після неї я й дивитися на жінок не можу. І годі вже про це”, — сказав Вадим. — “Сюди?” — Він зупинився біля скляних дверей.

Тим часом Оля вислуховувала лайку начальника.

“Де тебе чорти носять? Клієнт телефон розірвав, ти зриваєш угоду!” — кричав він, бризкаючи слиною.

“Іване Сергійовичу, клянусь, це востаннє. Я в пробку потрапила…”

“Збережи подробиці. Треба менше спати й виїжджати раніше. Ще раз спізнишся — клянусь, Коваленко, не дивлячись на те, що в тебе мама хвора, звільню. А тепер геть із очей. Візьми зразки й марш до клієнта”.

Оля п’ятилася до дверей.

“Дякую, Іване Сергійовичу. Одна нога тут, друга — там. Обіцяю, ні, клянусь, більше не…” — Вона спиною відчинила двері й вийшла в коридор, полегшено зітхнувши.

“Тебе Соловйов шукав. Ламав і метав”, — замість вітання сказала колега, коли Оля зайшла до кабінету.

“Уже знайшов”. — Вона схопила зі столу папку й вийшла.

Не чекаючи ліфта, побігла сходами, вийшла з будівлі й завмерла біля своєї машини. Вона поставила свою “Ланос” дуже близько до попереду стоячої “Сенсі”. Сподівалася, що водій, який припаркується ззаду, залишить достатньо місця.

Але він, схоже, теж поспішав. Величезний чорний “Ранґ Ровер” нависав над її скромною машиною, ледь не торкаючись бампера. Виїхати було неможливо. “Що робити? Як вибратися? Якби я так припаркувалася, крику було б…” Хоча саме так вона й зробила.

Не пішки ж бігти на зустріч. Оля сіла за кермо, кинула папку на сидіння, завела двигун і почала обережно вибиратися. Вона поступово здавала назад, викручуючи кермо, на сантиметри звільнюючись.

Серце калатало. В ушах дзвеніли погрози про звільнення. Напевно, Іван Сергійович уже подзвонив клієнту, попередивши, що вона в дорозі. А вона марно витрачала час.

Оля прикинула, що зможе виїхати, не чіпаючи попереду стоячу машину, і в останній раз здала назад. У поспіху вона зробила це занадто різко. І відчула удар, хоч і слабкий. “Ранґ Ровер” скрикнув сигналізацією. “Ось ще чого не вистачало”. Вона трохи проїхала вперед. Вийшла й побачила подряпину та вм’ятину на крилі. На щастя, фара була ціла.

Оля озирнулася. Людей не було. Камери були далеко, навряд чи вони щось зафіксували. Вона зітхнула, сіла назад і різко рушила. Втрачати вже було нічого.

Коли вона повернулася до офісу, спеціально пройшла повз те місце. “Ранґ Ровера” вже не було. “Можливо, власник”Хто б міг подумати, що цей чоловік у ліфті стане початком чогось набагато більшого, ніж проста випадкова зустріч,” — подумала Оля, виходячи з офісу ввечері, і раптом зупинилася, побачивши Вадима біля своєї машини з квітами в руках.