Не телефонуй після дев’ятої

Марія Петрівна вже натягла нічну сорочку і запліла косицю, коли загудів телефон. Різкі гудки розбили тишу квартири, змусивши жінку здригнутися. На годиннику було пів на десяту.

— Алло? — У слухавці мовчали. — Алло, хто це?

— Мамо? — Голос звучав ледве чутно, наче той, хто говорив, боявся, щоб його не почули.

— Оксано? Що трапилося? Ти ж знаєш, я не люблю пізних дзвінків! — Марія Петрівна сіла на край ліжка, міцно стиснувши слухавку. — У тебе все гаразд?

— Так… Тобто ні… Мамо, можу я до тебе приїхати? Зараз же?

У голосі доньки було щось таке, від чого в Марії Петрівни стиснулося серце. Оксана ніколи не просила допомоги, завжди справлялася сама, хизувалася самостійністю. “Свій хліб має”, як казала сусідка.

— Звісно, приїжджай. А що сталося?

— Потім розповім. Я вже виходжу.

Гудки у слухавці. Марія Петрівна постояла з телефоном у руках, потім поклала його й пішла ставити чайник. Оксана живе в сусідньому районі, хвилин сорок автобусом, якщо без заторів. Виходить, через годину вона буде тут.

Жінка дістала з буфета гарні чашки, ті, що купували для гостей, нарізала лимона, виклала на тарілочку печиво. Рухи трішки тремтіли — лихе передчуття не відпускало.

Оксана прийшла раніше, ніж очікувалось. Коли Марія Петрівна відчила двері, дочка стояла на порозі з заплаканими очима й розхристаним волоссям. У руках тримала спортивну сумку.

— Господи, донечко моя… — Марія Петрівна обійняла Оксану, відчула, як вона труситься. — Заходь, заходь швидше. Чай вже закипає.

Сіли на кухні. Оксана мовчки пила чай, час від часно схлипуючи. Марія Петрівна чекала, не наважуючись розпитувати. Донька сама розповість, коли буде готова.

— Він мене б’є, мамо, — несподівано промовила Оксана так тихо, що мати ледве розчула. — Вже не вперше.

Марія Петрівна поставила чашку, відчувши, як холод розливається грудьми.

— Як б’є? Андрій? Що ти кажеш!

— А я що, брешу, тобі здається? — Оксана різко підвела голову. Під оком синців, які вона намагалася замалювати. — Ось, полюбуйся!

— Боже ж мій… — Марія Петрівна простягнула руку до доньки, та та відсунулась.

— Не треба мене жаліти! Сама винувата, нарвалась. Дурила себе, що після весілля все зміниться, він заспокоїться… Дурна я, мамо, дурна!

— Чому ж ти мені раніше не сказала? Ми ж з тобою…

— А що б ти зробила? — Оксана гірко посміхнулася. — Стала б умовляти терпіти, зберегти сім’ю, заради дітей. Ти ж завжди казала: заміж виходять одноразово й назавжди.

Марія Петрівна опустила очі. Справді, вона так вірила. Сама прожила з батьком Оксани сорок років, хоч не завжди було легко. Терпіла його кутежі, грубість, байдужість. Думала, що так і має бути.

— А де ді
Марина Петровна лежала в темряві, прислухаючись до спокійного дихання дочки та внуків у кімнаті, і згадувала той кошмарний пізній дзвінок, який несподівано став початком їхнього звільнення та нової, справжньої життєвої дороги.