Небажана дитина, яка об’єднала нашу родину

**Небажана дитина, яка об’єднала нашу родину**

Наша родина завжди ледве зводила кінці з кінцями. Я добре пам’ятаю, як мама раділа, коли знайомі приносили дитячий одяг. Спочатку його носила я, а потім — моя молодша сестра, Марійка. Нові речі були рідкістю, і кожна така обновка ставала для нас з сестрою справжнім святом. Мама керувала невеличким крамничкою на місцевому ринку, що приносив скромний заробіток, і їй постійно доводилося стикатися з численними перевірками — від санстанції до податкової.

Окрім офіційних ревізорів, ринок обходили й «неформальні» контролери, які вимагали плату за «захист». З ними допомагав розбиратися тато — і буквально, і фігурально. Він служив у поліції та вмів поставити на місце місцевих вимагачів, проводячи з ними «виховні» розмови. Його намагалися підкупити, але він не піддавався, на відміну від деяких колег, які стали «продажними погонами».

Зарплата тата не сильно поповнювала родинний бюджет. До того ж, його графік був ненормованим: він міг зірватися серед ночі на виклик або повертався додому пізно, втомлений і мовчазний.

Ми з Марійкою росли самостійними. Я, як старша, рано навчилася готувати, вести господарство і доглядати за сестрою, намагаючись полегшити мамі життя, щоб вона могла відпочити після важких робочих днів.

Пам’ятаю той вечір, коли мама за вечерею оголосила несподівану новину:

— Сьогодні добре торгувалося, вдалося трохи відкласти. Готуйтеся, дівчатка, поїдемо на море, відпочинемо тиждень. Вітьку, постарайся вибити відпустку, хоч на кілька днів!

Тато здивовано підняв брови:

— Начальство не схвалить, доведеться викручуватися…

Тоді я не розуміла, що означає «викручуватися», але слово здалося мені загадковим і важливим.

Все вийшло. Ми всією родиною поїхали до моря. Це було справжнє щастя: ні тато, ні мама нікуди не поспішали, ми цілими днями грілися на сонці, купалися, ходили в зоопарк. З Марійкою ми об’їдалися морозивом, а батьки, дивлячись на нас, сміялися й казали, що ми солодійки. Повернувшись додому в гарному настрої, ми поступово звикли до звичного ритму життя. Але через місяць батьки почали сваритися.

Вони сварилися щодня. Тато кричав, що мама робить помилку, якщо хоче вчинити так, як задумала. Мама заперечувала, але не погоджувалася з батьком, який наполягав «вирішити питання» у лікарні. Спочатку я не розуміла, про що вони сперечаються, але, підслуховуючи їхні нічні розмови, зрозуміла: мама вагітна. Тато не хотів третьої дитини й наполіг на аборті, уникаючи цього слова, але суть була зрозумілою.

Мама ходила сумна, часто плакала. Роботу на ринку залишити було неможливо, тому вона продовжувала працювати.

Незабаром до нас почала часто приходити бабуся, татова мати. Вона теж переконувала маму «одуматися» і позбутися дитини. Після її візитів мама особливо засмучувалася. Одного разу я підійшла до неї, обняла й сказала, що все знаю й дуже хочу братика або сестричку. Пообіцяла допомагати у всьому й не просити іграшок чи нових речей. Марійка підтримала мене. Мама обняла нас і заплакала, але тепер це були сльози полегшення:

— Мої хороші, що б я без вас робила?

З того дня мама стала впевненішою. Тато, бачачи, що час іде, а мама не збирається переривати вагітність, часто лаявся й почав повертатися додому п’яний.

У такі дні мама спала у нашій кімнаті: з Марійкою на моєму ліжку, а я перебиралася на її.

Настав день, коли маму забрали до пологового. Тато був на роботі. Коли її уводили, вона погладила нас по головах:

— Ну, дівчатка, їду по вашого братика!

Через кілька годин прийшов тато. Дізнавшись, що мама в пологовому, він викликав таксі й поїхав до неї. Повернувся під ранок, втомлений, але з усмішкою:

— Дівчатка, у нас син! За кілька днів мама з Тарасиком будуть вдома!

Ми з Марійкою закричали «ура!», радіючи й братикові, і тому, що тато так змінився. Тарасик справді примирив батьків, а бабуся теж відтаяла. Ми всією родиною забирали малу дитину з пологового, і було видно, що він став нашим справжнім щастям.