Ну що ви думаєте? Родичі моєї свекрухи приїхали на Великдень і, здається, не збираються їхати

Що ви на це скажете? До нас за два тижні до Великодня нагрянули родичі моєї свекрухи, Тетяни Михайлівни, і, схоже, збираються залишитися надовго.

Я, Соломія, вже й не знаю, чи сміятися, чи плакати. Ці гості — справжній сюрприз, і вони вже перетворили наш дім на своєрідний пансіонат. А Тетяна Михайлівна замість того, щоб їх приборкати, лише підтакуює та годує пирогами. Про мого чоловіка, Олега, я й мовчу — він із виглядом спостерігача, ніби справа його не стосується. Ось я й вирішила вам розповісти, аби зрозуміти, хто перший не витримає — я чи вони.

Все почалося з того, що одного ранку мене розбудив галас на кухні. Думаю, може, Олег вирішив зробити мені приємне та зварити каву? Ага, як же! Заходжу, а там ціла делегація: тітка Ганна, її чоловік Василь та їхня донька Зоряна, які приїхали з якогось закутка, де, судячи з їхніх розповідей, життя повільніше за те, як у нас сметана скисає. Вони приїхали «на Великдень», але, мабуть, вирішили, що святкування починається завчасно. Тетяна Михайлівна, сяючи, як писанка, вже варила їм юшку. «Соломійко, це ж рідня! — каже вона. — Треба прийняти як слід!» А я дивлюся на валізи в коридорі й розумію: це надолі.

Тітка Ганна — жінка голосна, як ринок під час розпродажу. Відразу ж почала розповідати, як у них усе дорого, а у нас — «столичний комфорт». Й одразу ж взялася оглядати наш дім. «Ой, Соломіє, а чому у вас вікна такі занедбані? А це що за пляма на дивані?» — запитує, а саме лізе в шафу, наче перевіряє, чи правильно я речі складаю. Я стиснула зуби й мовчала, але всередині вже бурлила. Василь, її чоловік, виявився протилежністю — мовчазний, як риба. Днями сидить у вітальні, дивиться телевізор і буркоче: «Переключи на рибальську програму». А Зоряна, їхня двадцятирічна донька, живе в телефоні, але при цьому встигає з’їсти половину наших запасів. Якось заходжу на кухню, а вона допиває мій улюблений компот. «Ой, я думала, це для всіх!» — каже. Для всіх, звісно, тільки не для тебе, Зоренько!

Тетяна Михайлівна замість того, щоб натякнути, що гості — як риба: через три дні смердять, тільки підливає оливи в вогонь. Щодня готує, як на весілля: юшку, вареники, деруни, паски. А родичі, звісно, у захваті. «Тетяно, ти ж наша годувальниця!» — млеє тітка Ганна, але при цьому вимагає ще й сала до борщу. Я пробувала поговорити зі свекрухою: може, годі їх так пестити? Та вона лише розводить руками: «Соломіє, як ти можеш? Це ж родичі! Вони раз на сто років до нас завітали!» Ну так, і, схоже, збираються залишитися ще на сотню.

Олег, мій чоловік, у цій ситуації — справжній майстер уникати конфліктів. Кажу йому: «Олежу, поговори з мамою, нехай вони вже їдуть». А він: «Соломіє, потерпи, вони ж гості». Гості?! Та в нас уже не дім, а нещодавно відкритий хостел! Я навіть у душ ходжу за розкладом, бо Зоряна там годинами робить макіяж. А учора тітка Ганна запропонувала «допомогти з прибиранням» і так відтерла мою улюблену пательню, що тепер на ній лише горіти. «Я думала, так краще!» — пояснила. Краще, звичайно, для смітника.

Найсмішніше, що вони вже будують плани. Тітка Ганна оголосила, що хоче залишитися до Трійці, щоб «подивитися, як у нас шашлики готують». Василь мріє поїхати з Олегом на риболовлю, а Зоряна благає відвезти її до ТРЦ, бо в них «немає пристойного одягу». Я сиджу й гадаю: а коли ж вони нарешті поїдуть? І, головне, як мені дотягти до того дня, не втративши глузду?

Я вже почала вигадувати плани, як їх відправити геть. Може, сказати, що у нас капремонт? Або що ми їдемо до Карпат? Але Тетяна Михайлівні, схоже, лише рада цьому навальному візиту. Вчора вона запропонувала влаштувати великий святковий обід і запросити сусідів. «Нехай усі бачать, яка в нас дружня родина!» — тішиться вона. Дружня, звісно, тільки я вже почуваюся тут чужою.

Єдине, що рятує, — це гумор. Ввечері, коли всі засинають, я наливаю собі чай і уявляю, як пишу книжку під назвою «Як пережити візит родичів». У ній будуть розділи про те, як ховати їжу, як посміхатися, коли хочеться лаятися, і як не вбити свекруху за її гостинність. А якщо серйозно, я розумію — це тимчасово. Вони поїдуть, і наш дім знову стане нашим. А поки що я просто відраховую дні до Великодня й молюся, щоб тітка Ганна не вирішила залишитися до жнив.

Цікаво, чи в когось ще такі родичі? І як ви з ними справляєтеся? Бо я вже на межі, але здаватися не збираюся. Може, до свята я стану спокійною, як вода. Або принаймні навчуся ховати сир так, щоб Зоряна його не знайшла.

Справжня родина навчає терпінню — це найважливіший урок. Але якщо терпінняТа все ж таки тітка Ганна ненароком вилила на себе компот, одразу зробила переполох і заявила, що їй треба терміново додому до своїх гарних штор.