Останні секунди

Твій запис

Сьогодні стояв біля вікна у своїй квартирі в Чернігові. Дивився, як школярі йдуть ранком. Одні – у сірих пуховиках, інші – в джинсах з оголеними щиколотками, навіть попри мінус двадцять за вікном. Вітер бився в шибки, але дітям, здавалося, було байдуже. Я хмикнув – майже із заздрістю. Ковтнув кави. Гірко. Помітив це надто пізно, але йти на кухню досипати цукор уже не хотілося. Пальці тремтіли. Вік. Тиск. А може, самотність.

На екрані телефону миготів пропущений дзвінок – син. Я знав, що треба передзвонити. Якщо не зараз, то ввечері почув би в трубці: «Ти знову зайнятий, як завжди». Але я не був зайнятий. Просто не знав, про що говорити. Синові – тридцять років, вже дорослий чоловік. А наші розмови – ніби перемовини перед війною: сухі, обережні, здалеку. Усе важливе давно поховано під шаром невимовлених образ і слів, які так і не стали реченнями. Навіть пробував репетирувати заздалегідь. Але завжди зводилося до одного: «Як робота?»

Натягнув старе пальто, узяв в’язані рукавиці – теплі, хоч і смішні. Вийшов. Мороз ударив у лице, наче батіг. Повітря пахло перепаленим вугіллям і свіжим хлібом – із палатки біля магазину. Під ногами скльозко, мов увесь місто вкритий кригою. На розі жінка продавала пиріжки – у фургончику, з розкритою дверима, звідти лився пар і запах смаженого тіста. Згадав: колись купував такі ж для Олени. Гарячі, з вишнею. Вона любила вишні, кривилася, коли сік бризкав. Тоді сміялась – по-справжньому. А потім перестала. І сміятися, і чекати, і, здається, бути поруч.

Тепер вона жила у Львові. Новий чоловік, нова робота, нове життя. Дзвонила лише на свята. Голос – ніби сухе листя. Ніяких інтонацій, ніякого тепла. Завжди чулося щось напружене. Ніби вона хотіла перевірити – чи досі він там, де її залишив. Або ж – сподівалася, що його там уже немає.

Свернув у парк. Жив тут більше двадцяти років. Район змінився – будинки вищі, під’їзди чужі, сусіди – нові обличчя. Лише спогади залишалися на своїх місцях. Ось лавка, на якій він тримав Олену за руку у дев’яносто восьмому. Ось бордюр, де сидів, коли дзвонили про смерть батька. Усе на місці. Тільки людей немає.

На лавці біля фонтану – дівчина. Молода. Курила. Волосся розкуйовджене, погляд тривожний. Ніби чекала когось, але вже не вірила, що прийде. Поряд – сумка і плед. Майже пройшов повз, але раптом зустрівся з її поглядом. У ньому було стільки… самотності, що мимоволі зупинився.

– Вибачте, – тихо сказала вона. – Ви звідси?

– Так можна сказати, – відповів він. – А ви?

– Я чекаю тут одну людину. Він мав прийти. Але, схоже, не прийде.

Говорила спокійно. Майже без емоцій. Але голос тремтів.

– Можна я посиджу з вами хвилин п’ять? Мені якось не по собі… Знаю, дивно.

– Нічого дивного, – сказав він і сів поруч. – Іноли поряд просто має бути хтось. Неважливо хто.

Мовчали.

Вона затушила цигарку об урну й стиснула долоні між колінами.

– Ми розійшлися рік тому. Тоді він сказав, що, може, ще поговоримо. Вчора написав, призначив зустріч. Тут. О десятій. А зараз – одинадцята.

– Люди рідко приходять, коли обіцяють. Особливо якщо думають, що вже все сказали. Іноді зустріч – це лише форма прощання. Тиха, без слів.

– А ви… коли-небудь чекали когось? – спитала вона.

Він не одразу відповів. Дивився на дерева, вкряжені інеєм, на безмовний парк.

– Усе життя, – сказав. – СпочаВін глибоко зітхнув, відчуваючи, як останній холод снігового ранку поступово відступає перед теплом цього несподІ з цього разу вирішив не йти геть, а сісти на лавку і просто дивитися, як сніг тихо тане на долонях.