Прощавай, коханий, пам’ятай про мене…

Віктор зупинив авто неподалік від високого металевого паркану. Колись тут був дерев’яний штахет. Засумнівався — чи не помилився? Ні, другий будинок перед поворотом. Він добре це пам’ятав, адже часто згадував. З вікна машини навіть даху будинку не було видно.

Віктор час від часу поглядав у дзеркала — чи не йде хто. Авто з водієм на безлюдній вулиці привернуло б забагато уваги. «Що я тут роблю? Навіщо?» — одне й те саме запитання крутилося в голові. Чим довше він сидів, дивлячись на паркан, тим менше залишалося бажання зайти.

Раптом із воріт вийшла дівчина з лабрадором. На першу секунду Віктор подумав, що це Олена. Ті самі каштанові кучері, та сама стать. Обличчя він не встиг розглянути. «Не може бути. Минуло п’ятнадцять років. Їй має бути під сорок, а цій дівчині щонайбільше двадцять. Сучасні засоби омолодження творять дива. Або це її дочка? Але тоді в неї не було доньки. Наздогнати, запитати? Та що я їй скажу? Виглядатиме це як мінімум дивно — чоловік під сорок женеться за дівчиною…»

Він відкинувся на сидіння, ввімкнув радіо й став чекати. Через двадцять хвилин із-за повороту знову з’явилася дівчина з собакою. Наближаючись, Віктор зрозумів, що вона зовсім не схожа на Олену. Коли між ними залишилося метрів сто, він вийшов із авто.

Лабрадор натягнув повідець, рвонувся до Віктора.

— Спокійно, Барс, — сказала дівчина, стримуючи пса.

— Вибачте. Тут раніше жила Олена. Чи я переплутав будинок… — Віктор тільки зараз згадав, що навіть прізвища її не знав.

— Олена — моя мама. А ви хто? — запитала дівчина, уважно дивлячись на незнайомця.

— Я нещодавно повернувся до міста. Не знав, що в неї є дочка. — Віктор кивнув на пса й, про всяк випадок, не наважився підійти ближче.

— А давно ви не були в місті? — примружила очі дівчина.

— П’ятнадцять років.

— Тоді ви точно не можете бути моїм батьком. — Дівчина голосно засміялася. — Взагалі-то я їй не рідна. Батьки незабаром приїдуть. Хочете почекати? — Вона підійшла до вузьких дверей біля воріт.

Віктор знизав плечима.

— А вам не страшно? Незнайомий чоловік… — почав він.

Дівчина зробилася серйознішою.

— Ні, не страшно. Чому ви вирішили, що в будинку нікого немає? Барс у обиду не дасть. Та й у будинку камери. То йдете? — запитала вона, відчиняючи двері.

Віктор ввімкнув сигналізацію й рушив за дівчиною. Вона чекала, тримаючи двері.

Двір перед двоповерхівкою виглядав доглянутим, але не ідеальним. Кущі не були чітко підстрижені, траву вже час косити. До будинку вела широка доріжка, викладена сірою плиткою.

Будинок за останні роки змінився, але це був саме той дім. П’ятнадцять років тому він здався Віктору велетенським. Тоді він жив у малесенькій кімнаті в гуртожитку, а до того — з батьками та молодшою сестрою у двушці. Саме тому просторий будинок вразив його. А зараз він і сам жив у такому ж, навіть більшому.

Тоді меблі були набагато скромнішими. Тепер тут стояли дорогі меблі, зібрані зі смаком, на стіні висів великий екран телевізора. М’який килим заглушував кроки.

— Якщо хочете щось випити, там бар, — показала рукою дівчина, направляючись до сходів.

— Я за кермом, — нагадав Віктор. — А як вас звати?

— Мар’яна. Я вас залишу на хвилину, переодягнуся. — Вона піднялась на другий поверх.

Віктор лишився сам і оглянувся. Жодної фотографії на полицях. Він сів перед каміном, якого теж не було раніше, у м’яке крісло й задумався…

***

— Ну будь другом, пішли зі мною. Наталка подругу запросила. Що я там сам робитиму? — умовляв Роман.

— Іспит завтра. Потрібно готуватися, — похмуро відповів Віктор, уткнувшись у підручник.

— Кілька годин нічого не змінять. Все одно не встигнеш усе вивчити. На іспит краще приходити зі свіжою головою. Ну, Віть, пішли, будь ласка. У Наталки просто не може бути негарної подруги, — наполягав Роман.

— Гаразд. Тільки ненадовго. — Віктор захлопнув книгу.

— Оце інша справа. Ти справжній друг. Побачиш, не пошкодуєш. На Наталку не заглядайся. Вона моя, — попередив Роман.

Хлопці приїхали до котеджного селища, де жила подруга Романа, трохи запізнившись. У будинку грала музика, на столику перед великим шкіряним диваном вже стояли пляшка вина, келихи, тарілка з нарізкою і ваза з фруктами.

— Ну що ви так довго? — образилася Наталка. Вона була яскрава, з палким чорним волоссям і дуже гарна.

— Да Віктора довелося умовляти. У нас завтра іспит, — пояснював Роман, обіймаючи Наталку за талію і дихаючи їй у вухо.

— Тоді не будемо марнувати час, — змінила гнів на милість Наталка, посміхнулася й потягла Романа до столу. — Наливай. Олено, ти де? — гукнула вонаВіктор вийшов з будинку, глибоко зітхнув, і в останній раз обвів поглядом знайомі місця, усвідомлюючи, що минуле залишилося позаду, а життя, яке він побудував, варте того, щоб його берегти.