Самотнє життя щасливого холостяка не знало смутку.

Степан Іванович був закоренілим холостяком. Жив собі та й жив — самотність його ніяк не обтяжувала. Працював, як той віл у ярмі, та й роботу свою любив. Звик усе робити ідеально, щоб порядок був у всьому. А скільки не зустрічався з жінками — ідеальної так і не знайшов. Наприкінці липня того року вирішив Степан відпустку взяти — на південь. Стомився ж чоловік, захотілося йому трохи втекти від цивілізації. Заліз у інтернет, розмістив оголошення.

Відгукнулася жінка з двома дітьми, мешканка приморського села. До моря — хвилин 20 пішки, зате місце далеко від курортів і міст, окрема кімната, а за його продукти — приготують домашньої їжі. Коротше, спокусився. Дістався без пригод, навігатор не підвів. Будинок старий, але охайний, кімната затишна, а господиня привітна. По подвір’ю бігала маленька собачка, йорк. У саду дозрівали фрукти, а пара дітей, хлопчик і дівчинка, років по 9-10, колупалися біля хати. Господиня Степану не докучала, питала, що приготувати, щедро частувала полуницею та вміло посміхалася. Степан цілими днями пропадав на морі — купався, лазив по скелях, фотографував і листувався зі старим другом у Фейсбуці. Іноді він задумувався — звідки у 50-річної жінки такі малі діти? Задумувався, задумувася, та й спитав.

— Олександро Іванівно, це ваші онуки?
— Ні, — відповіла Олександра. — Мій син і дочка, просто пізні. Сім’я не склалася, заміж не вийшла, то вирішила хоча б дітей народити. Та й не така вже я стара, мені ж 48.

Поки розмовляли, придивився Степан до господині — приємна, м’яка, усміхнена. Ім’я йому теж подобалося. Олександра, Сашка. Так матір його звали. А ще від неї пахло полуницею та вершковим маслом. Молоде виноградне вино було смачним, вечори — трохи прохолодними, а небо — зоряним. Обоє не фарсували, дорослі ж люди. Вдень поводилися звичайно, а вночі Степан тихенько пробирався до господині, до Сашки. А потім повз назад у свою кімнату — діток будити не можна. Маленький песик навіть не гавкав на Степана, лише підморгував химерно, ніби все розумів. Гарний песик, економний. З’їдав пару ложок, але двір охороняв сумлінно. Звали його Цупко. І почав Цупко ходити з Степаном на море — навіть плавав. Потім вилазить, струситься, обсхне на сонечку та біжить додому раніше за Степана. А він — слідом. Та одного разу Цупко не прийшов. Степан пішов його шукати: кликав, гукав, розклеїв з десяток оголошень. Куди подівся песик? Зрозуміти неможливо. Стара сусідка сказала, що, може, приїжджі вкрали — ті, що живуть на іншому кінці села. Степан пішов туди. Дійшов, а йому відповіли, що вони вже поїхали — з маленькою собачкою — годину тому у бік траси. Степан повернувся, сів у машину та погнався. Наздогнав кілометрів за 80 і перегородив дорогу. Із джипа вийшли дві дівчини — молоді, нахабні.

— Гей, заберіть машину! Їздити не вмієте? Зараз поліцію викличемо!
— Викликайте, — відповів Степан, — тільки спочатку віддайте собаку.
— Ой, прямо так і розкрив рота! — засміялася вища. — Вона бездомна, ми її рятуємо.
— Вона не бездомна, — сказав Степан. — У неї є сім’я. Не ваша це собака.
— Та іди ти, — заверещала друга. — Не забереш машину — вікна поб’ємо!

Степан обійшов їх і кликнув: «Цупко, Цупчик!» Песик загавкав і кинувся по сидіннях, намагаючись вистрибнути у відчинене вікно. Дівчата хапали Степана за руки, лаялися матом і намагалися битися. Степан не знав, що робити — збентежився, адже бити жінок не можна.

Виручив поліцейський, що під’їхав — товстий, спітнілий, кряхтячи. Періодично затуляючи вуха від криків дівчат, лейтенант узяв Цупка на руки.
— Тихо всі! До кого собака піде — того й буде. Документів на неї в нікого ж немає.

— Цуценятко, Пухнастик! — заметушилися дівчата, дістаючи ковбасу. — Іди до нас, у машинку іди!
— Поїхали, Цупко, додому, — сказав Степан.

Поліцейський поставив собаку на землю. Цупко кинувся до Степана, виляючи хвостом і голосно гавкаючи.
— Ну от, здається, розібралися, — засопів поліцейський.

— Ні, собака наша! — закричали дівчата. — Ви не маєте права її забирати! Ми вашому начальству скаргу подамо! Ми її від самовигулу врятували!
Поліцейський почервонів.
— Ось що, рятівниці. Або по-доброму їдете, або зараз перевірю страховку, вогнегасник, знак STOP, аптечку. І всі таблетки в ній перерахую. Машина у вас брудна. Та й на предмет розшуку треба пробити… А комп тільки на базі…

Джип зник швидко.
Степан подякував поліцейському.
— Дякую, пане офіцер.
— Та нічого. У мене сам такого цуценя — гавкун, зссанець і хитрун. Взимку в жилетці ходить, мерзлявий. Гарна порода, вірна. Та й розА через рік у Степана з Олександрою народився ще один малюк, і тепер Цупко охороняв уже не лише двір, а й ціле нове родинне щастя.