ЩАСТЯ ЧИ ПРОСТА НЕРОЗУМНА?

ЩАСЛИВА ЧИ ПРОСТО ДУРНА?

Ярину, тиху й непомітну з виду дівчину, подруги кликали не інакше як «щаслива дурна». Як таке може поєднуватись? Зараз зрозумієте.

Не встигло їй виповнитись двадцять, як подруга запросила її у відпустку до Карпат. Гори, свіже повітря, житло безкоштовно — їхали до родичів тієї самої подруги. Там Ярина зустріла Богдана — високого військового, який орендував хатинку поряд. Чоловік із бойовим досвідом, що пройшов через війну, тепер обіймав посаду у військкоматі. У ньому відчувалася сила, рішучість, впевненість. Та ще — біль. Ярина побачила його старий шрам на спині й наївно запитала:
— Це звідти?
Богдан мовчки здвигнув плечима й занурився у річку. Він не любив про це говорити.

Ярина закохалася до нестями. Віддалась йому одразу, як тільки він захотів. У відповідь він усміхнувся:
— Ну, тепер доведеться одружуватись.
Її не збентежило, що слів про кохання не було. Їй здавалось — ось воно, справжнє щастя.

Богдан був старший за неї на 18 років і взяв усе у свої руки: весілля без сукні та лімузина, просто розписались у його місті. Мовляв, дорослі ми вже для таких ігор. До того ж… у нього це вже було. Виявилось, він удівець із восьмирічною донькою.

Для Ярини це було ударом, але вона вирішила — кохання важливіше. І залишилась. Дівчинка, Марічка, була запущеною й нікому не потрібною, метушилась між бабусями. Спочатку Ярина її просто жаліла, але одного разу, почувши з вулиці:
— Мамо! — ледь не розплакалась. І удочерила її.

У Ярини за плечима були лише курси перукарки. Хотіла вчитись — Богдан різко відрізав:
— Знайди салон і йди у декрет. Хочу сина.
Але вагітність так і не наставала. А може, справа була зовсім не в ній.

А потім грянуло: його підлеглий попавився на хабарі, і хоча Богдан був ні до чого, у армії винний завжди начальник. Довелось звільнитись «за станом здоров’я». Пенсія була непогана, але це зламало чоловіка. Він замкнувся вдома, припинив приносити гроші, щодня — друзі й пляшки. Через рік-другий Ярина зрозуміла: чоловік перетворився на тінь себе. Не працював, не допомагав, навіть їжу не купував, а з холодильника їв лише те, що йому подобалося.

Коли настало літо, Ярина з Марічкою поїхали у Карпати. За два тижні все стало зрозуміло: треба йти.
— Ти ж моя мама, — сказала їй дівчинка.
Ярина кивнула.

Богдан влаштував сцену:
— Так я на тебе Марічку повішу!
Дізнавшись, що рішення вже прийняте, плюнув:
— Дурна ти, Ярино.

Вона повернулась до рідного міста, до батьків. Тим, звісно, хотілось рідних онуків, але й Марічку прийняли. Дівчинка пішла до школи, Ярина знову стригла людей. Одного разу зайшов чоловік з сивиною — чемний, лагідний. Залишив чайові, а ввечері — букет. Звали його Орестом. Був старший на 10 років, розлучений, мав власний будинок і невеликий, але стабільний будівельний бізнес.

З ним було затишно. Говорив, що кохає. Ярина подумала: ну скільки можна шукати щастя? Ось воно. Розписались. Подруги заздрили:
— Ось якби ти не взяла доньку колишнього чоловіка, не була б дурною.

Ярина трохи сумувала: дітей Бог їй так і не дав. Але життя готувало новий поворот. У Ореста була молодша сестра — проблемна. Народила двох дівчаток, вела себе безвідповідально, пиячила. Тепер її позбавляли батьківських прав. Опіка вже цікавилась дітьми.

Орест вагався:
— Це, звісно, не твій обов’язок…
Ярина в ту мить уявила: дівчатка у човні, а їх усі відштовхують. І мати, і батьки, і дядько. І що, вона теж?

— Забираємо, — рішуче сказала вона. — Ти ж знаєш, Марічка мені не рідна. А виросла вже — до коледжу збирається.
Чоловік міцно обійняв її, і довго вони сиділи так, мовчки. Двоє, яким більше не потрібні були слова.

То щаслива Ярина? Без сумніву! Перший чоловік — офіцер, гарний. Було відчуття кохання, був досвід. Розійшлись — так, але без дітей. Друга спроба — вдала: чоловік добрий, дім є, стабільність. Заздрість подруг зрозуміла.

А дурна? Удочерила дівчинку, взяла на себе племінниць чоловіка. Знає, що це клопоти, витрати, сльози, безсонні ночі. Але не відступає. Бо її сердБо щастя — це не лише те, що дано тобі, а й те, що ти відважуєшся віддати.