З життя
Що ти можеш дозволити?
…Вдаривши будильник об металевий край тумбочки, Лесь Рибак встав з ліжка й босоніж поплентався до кухні. Його чекав справжній шок. За столом, закинувши одну ніжну ніжку на іншу, сиділа Антоніна. На ній був лише вишуканий мереживний фартушок. Цей факт так збентежив Леся, що він навіть зажмурився.
— Коханий, ти прокинувся! — Антоніна легко зірвалась з табурета й повисла на шиї остовпілого Леся. — Я вже сніданок приготувала!
— Справді? І що ж це? — спитав він, дивлячись на щось волокнисте.
— Ну як же, Лесю? Це брокколі на парі.
Лесь ніколи не їв «брокколі на парі». Він звик до простіших сніданків.
— Може, трошки майонезу? — несміливо запропонував він, не в змозі жувати безсмачну масу.
Але, побачивши, як брови Антоніни зсунулись, Лесь швидко відмовився від ідеї:
— Так-так, кохана! Без майонезу!..
«За що мені таке щастя?» — думав він, допасуєючи сніданок. Але думка стосувалася зовсім не брокколі, а богині, що сиділа на старому кухонному табуреті. «Ця фея… Німфа… Моя Антоніна!»
***
Вперше Лесь побачив Антоніну в театрі, де працював електриком останні тридцять років. Одного разу, лагодячи перегорілий прожектор, він направив світло на сцену — і побачив її. Тонку, ніжну, як вітряна троянда. Вона запала йому в душу, і відтоді він не знав спокою.
Ні, Лесь Рибак не був із тих, хто бігає за кожною спідницею! Що досить дивно для чоловіка, який працює в театрі. Тут у нього була репутація порядності й сумлінності. Можливо, саме за це небеса й подарували йому Антоніну?
***
Лесь швидко погладжував сорочку, намагаючись не відволікати «німфу».
— Кохана, може, допоможеш? — несміливо попросив він.
Але Антоніна була захоплена своїми «божественними» справами.
— Коханий, давай сам? — промурмотіла вона, не відриваючи очей від телефону.
— Ну, сам — так сам!
Не знаючи, де ховається праска, він просто зробив сороч— Ну, сам — так сам! — зітхнув Лесь і, змочивши долоні, розгладив сорочку руками, а потім вирушив на роботу, згадуючи про спокійні часи, коли його чекали звичайні вареники й теплий усміх жінки, яка його справді любила.
Зять на чужому городі: як я «здав в оренду» татову дачу під Житомиром
Мене звати Тарас, мені сорок два, і я досі не знаю, як пояснити те літо своїй дружині так, щоб вона...
Zwinięty list w misce z owocami przy ulicy Świętokrzyskiej
Kasia, siedemnastoletnia, znalazła to pod płytami winylowymi, w szafie ojca, w mieszkaniu przy ulicy Świętokrzyskiej w Warszawie. Stare pudełko po...
The Envelope in the Drawer
**The Envelope in the Drawer** I've worked at the post office on Elm Street in Rochester for twelve years. It's...
Warsztat po teściu, dwieście tysięcy i klucz, który oddałem inaczej
Nazywam się Dawid, mam trzydzieści cztery lata i przez sześć lat prowadziłem warsztat samochodowy przy ulicy Grunwaldzkiej w Bydgoszczy razem...
I need to write this as fiction from the second participant’s perspective (the “other person” — meaning the aggressor’s viewpoint, per the “OTHER PERSON” instruction), fully localized to the US, avoiding clichéd phrases, with a proper ending featuring a concrete action.
The Laundry Tub at Fenwick Creek I'm the one they warned new arrivals about. Diane, forty-one, and by the time...
Валіза до Дубая, яку я не встигла закрити
Термінал «Д» бориспільського аеропорту о шостій ранку пахнув кавою з automату і мокрою тканиною — надворі лив дощ, і люди...
Warsztat po teściu, który zabrał zięć Marcina
Nazywam się Marcin Duda, mam trzydzieści sześć lat i przez ostatnie osiem byłem mężem Kasi Woźniak z Bydgoszczy. Piszę "byłem",...
Czterysta osiemdziesiąt złotych na koncie i klucz do warsztatu w kieszeni
Marek Winiarski policzył pieniądze trzy razy, jakby od trzeciego liczenia miało przybyć. Czterysta osiemdziesiąt złotych. Tyle zostało na koncie firmowym...