Шлюб для вигляду

Ярослав ішов пероном, під ласкавим весняним сонцем. Сім років він працював у тайзі, валив ліс, а тепер, заробивши чималі гроші й накупивши подарунків матері та сестрі, поспішав додому.

— Хлопче, куди ти? Підвезу! — почув він ззаду знайомий голос.

— Діду Опанасе! Та ж то я! — зрадів парубок.

Старий приклав долоню до чола, примружив очі й уважно вдивлявся.

— Та це ж я, Ярослав! Невже так змінився?

— Яську! Оце так стріча! Ми вже й не сподівалися тебе побачити! Хоч би листочок кинув.

— У такій глушині працював, що пошта рідко туди доходила. Як наші? Мама, Оленка, усе гаразд? Небога вже, мабуть, до школи ходить? — усміхнувся він.

Дід опустив очі й важко зітхнув:

— То ти нічого не знаєш… Погано, Ясю, дуже погано. Матері твоїй уже три роки як немає. Оленка в загул пішла, а потім і Надюню кинула, зникла.

— А Надя? Де вона? — парубок змінився в обличчі.

— Зимою Оленка її зачинила в хаті й тікала. Через три дні моя стара почула галас — пішла дивитися, а дитина плаче у вікні, допомоги просить. Забрали Надю. Спочатку до лікарні, а потім у дитбудинок.

Дорогою мовчки їхали. Опанас не чіпав лишніх питань, даючи хлопцеві осмислити почуте. За півгодини віз із конем спинився біля занедбаного двору. Ярослав дивився на зарослі бур’яном подвір’я, не впізнаючи рідну хату. Очі йому заповнилися сльозами.

— Не сумуй, Ясю. Ти ж молодий, сильний — скоро лад наведеш. А поїдемо до нас — відпочинеш, обідатимете разом зі старою.

— Дякую, я додому. Ввечері зайду.

Цілий день Ярослав розчищав двір, а ввечері до нього завітали гості: діНа порозі стояли дід Опанас та його дружина — баба Параска.