«Три котлети в моїй тарілці: чому чоловік розлютився на мою вагу»

«Я поклала собі на тарілку три котлети — чоловік спалахнув і заявив, що я маю схуднути»

Шість років у шлюбі, і в нас уже троє дітей. Старшому, Данилкові, п’ять, донечці Оленці — три, а найменшому, Юрчику, лише півроку. Мене звати Оксана, мені тридцять шість. Я завжди мріяла про міцну родину, і ніби все є — та останнім часом відчуваю, ніби губила себе саму.

З Олегом ми познайомились, коли мені було майже тридцять. Навколо подруги вже давно носили обручки, виховували дітей, обговорювали школи та іпотеки, а я якось не могла знайти свою людину. Робота-дім-робота. Так і жила.

Аж ось з’явився він — високий, впевнений у собі, колишній спортсмен, тепер — керівник відділу. Я й уявити не могла, що сподобаюсь йому. Але він проявляв увагу, запрошував на зустрічі, розпитував про мої інтереси. А коли познайомив із матір’ю — я зрозуміла: це серйозно.

Його матір — найдобріша жінка. Вона відразу ж мене прийняла, назвала «сонечком» і підштовхнула Олега до пропозиції. Ми одружились, і я була щаслива. Через дев’ять місяців народився Данилко, і я пішла у декрет. Потім — Оленка, а за нею і Юрчик. З того часу я не поверталась на роботу. Весь мій час — дітям та хаті.

Данило ходить на танці й малювання, Оленка вчиться вдома зі мною. Я вважаю себе гарною матір’ю. Але є одне «але» — я поправилась. Дуже. Зараз вага — близько 80 кілограмів, а колись було 50. Раніше я встигала двічі на тиждень ходити у спортзал. Тепер у мене троє дітей, і знайти хвилинку для себе — майже неможливо.

Пару разів пробувала робити зарядку вдома — тільки починаю, як один просить пити, інший — на горщик, третій — на ручки. Бувають дні, коли я ледве знаходжу сили встати з ліжка, не кажучи вже про тренування.

Олег спочатку жартував: називав мене «пухнастиком», «ведмедиком». Здавалось, йому це навіть подобалося. А потім — перестав. Почав мовчки дивитись на мене, зітхати. А далі — пішли докори.

Минулого тижня ми сіли обідати. Я поклала собі три невеликі котлети — була голодна, зранку нічого не їла. І раптом він вихопив дві з моєї тарілки, шпурнув їх назад у сковорідку і холодно сказав:

— Тобі треба схуднути. Ти себе бачила?

Я оніміла. А він додав:

— Якщо я покохаю іншу, винувата будеш ти. Адже мені потрібна жінка, біля якої хочеться бути. А ти… ну, ти сама подивись.

Ці слова ніби вдарили мене по обличчю. Я опустила очі, стиснула губи. В голові крутилося: «Він же має рацію… Напевно, я справді себе запустила. Я негарна. Я втомлена. Я більше не цікава…»

А я ж теж хочу — у салон, на манікюр, на масаж, хоча б у кафе. Але в нас немає ані часу, ані грошей. Все йде на дітей, гуртки, оренду, кредити, одяг для чоловіка — адже він керівник, має виглядати солідно. Допомагаємо і його матері — у неї пенсія невелика. А на себе — нічого не лишається.

Буває, стою в примірочній, міряю щось і плачу. Бо все мені мало. Все сидить погано. Відчуваю себе негарною і непотрібною.

Чоловік заробляє непогано, але грошей не вистачає. А в мене немає своїх доходів — я не працюю. Я ніби в пастці: нема часу вийти на роботу і нема сил вирватися з цього кола.

Я боюсь, що він піде. Бачу, як він дивиться на інших жінок — струнких, доглянутих, легких. Я стараюсь. Чесно. Але я не можу бути «ідеальною». Я тільки й роблю, що варю, прасую, годуІноді я закриваю очі й уяІноді я закриваю очі й уявляю, як моє життя могло б скластись інакше, якби я не забувала себе серед турбот про інших.