— Ти хочеш, щоб я ПОДАРУВАЛА твоєму батькові автомобіль?! Чи це у вас у родині такий спосіб лікувати жіночу незалежність?!

— Ти серйозно? — голос Володи затремтів, але не від подиву, а від спроби не вимовити те, про що потім шкодуватиме. Він сидів на краю дивану, впершись поглядом у пакунок суші, які вони з Олесею так і не почали їсти. — Ти реально купила собі Porsche?

— Не Porsche, а Taycan. Електричний. Ти б хоч назву вивчив, якщо збираєшся цим докоряти, — відповіла Олеся, навіть не підводячи очей від телефона. У стрічці «Інстаграму» її колега виклала фото з конференції у Львові. Усі в піджаках, але п’ють шампанське. Як завжди.

У квартирі пахло васабі, роздратуванням і щойно вимитою вбиральнею — Олеся на автоматі протерла кахель перед приїздом Володі. Хоча вже знала, що не допоможе.

— Я просто не розумію, навіщо тобі така машина? — Володя схопився і почав ходити по кухні. — Ти ж не гонщик. Не мільярдер. Ти думаєш, тебе почнуть більше поважати, якщо ти їздитимеш на цьому… космічному кораблі?

— Так. Саме так. А ще я зможу паркуватися не у чорта на рогах, а на нормальних місцях, де є зарядка. І, уяви, мені не треба сидіти у пробці, бо в Taycan є адаптивний круїз. Це не про понт, Володю. Це про комфорт, безпеку і — тадам! — мої гроші.

— Ти чула, що сказав батько? — наголошено промовив Володя, наче повторював формулу, яку зубрив усю ніч.

— Так, на жаль, у мене досі нормальний слух. — Олеся нарешті прибрала телефон. — Він сказав, що жінці непристойно мати таку машину, бо це викликає «нездорове збудження в чоловічому товаристві». Пряма цитата, до речі.

— Він просто переживає. Він старої закалки.

— Він засохлої закалки, Володю. І ти туди ж, якщо зараз не скажеш щось, що хоч трохи схоже на підтримку.

Володя розплющив рота, немов хотів щось сказати, але закрив його знову. Наче всередині нього сидів радянський телевізор — звук є, а картинки немає.

— А чому не можна було зі мною обговорити? Ну ми ж сім’я. Я міг би…

— Що? Порадити взяти KIA Ceed, як у твоєї мами? Або взагалі передумати і купити тобі «дідусевий» універсал?

Він усміхнувся, але без радості:

— Так, дякую за довіру.

Олеся зітхнула й подивилася на нього, як дивляться на табуретку з тріснутою ніжкою: ніби ще тримає, але сідати вже страшно.

— Володю, у тебе колись було відчуття, що ти можеш робити те, що хочеш? Без оглядки на чиїсь думки, очікування, капризи?

— У мене не такий рівень доходу, як у тебе, якщо ти про це.

— Не про гроші, а про внутрішню свободу.

Він знизав плечима, наче такі слова викликають в нього алергію.

— Ти ж знала, що мої батьки не такі. Ти знала, у що вв’язуєшся.

— Я сподівалася, що вони хоч мене поважати почнуть. Або ти почнеш.

Тиша в кімнаті згусла ще більше, ніж учорашній плов із ларька біля метро. Володя знову сів, понуро опустивши голову.

— Вони просто вважають, що ти повинна бути… ну, жіночнішою.

— Так. І бажано без прав, без думки і з вічною вдячністю за обручку? — Олеся гірко усміхнулася. — Ну, вибач, я не додаток до борщу. Я — самостійна людина, до речі.

Він відвернувся. І в цю мить, як у театрі абсурду, у двері постукали. Надто впевнено для кур’єра. Надто тихо для сусідки.

— Це мама, — видихнув Володя, підводячись. — Вона хотіла заїхати, подивитися, як ми живемо.

— Вона «випадково» опинилася поруч? Чи тепер у неї трекер на мою машину? — Олеся підняла біву й підвелася, поправляючи блузку.

— Просто… будь м’якшою, добре?

— Я і так як гель для душу. А тобі пора навчитися не бути губкою.

Двері відчинилися. Ганна Михайлівна увійшла з пакетом із «Сільпо», з виглядом людини, яка заходить не в гості, а на ревізію.

— Ну, вітаю, голубчики. Ось вам корисний салатик, без нітратів, вам трохи здоров’я не завадить. — Кинула погляд на Олесю, ковзнувши очима по її підборах. — А ви чого такі нарядні? На бал ідете?

— А я завжди така. Не можу собі дозволити виглядати як пенсіонерка у декреті, — спокійно відповіла Олеся.

— Ти це зараз про кого? — Ганна Михайлівна насупилася.

— Про абстрактний образ, не беріть близько до серця. Хоча, якщо приміряли — значить, підійшло.

— Володику, а ти їй це дозволяєш говорити? — обернулася свекруха до сина, ігноруючи Олесю як офісний принтер у вихідний.

— Він мені не наглядач. І не перекладач з української на сімейний, — Олеся пройшла повз, забираючи суші з кухні. — Ви, мабуть, хочете чаю? Чи відразу перейдемо до обговорення моєї недостойної машини?

— Ось ти сама все розумієш, молодець. — Усміхнулася Ганна Михайлівна. — Нам з Олександром Петровичем така машина потрібніша. Ми в село їздимо, дачі відвідуємо. А тобі вона нащо — для шику?

— Так. Ще й— А ще для того, щоб ви зрозуміли, що моє життя — це мої правила, і свій шлях я обираю сама.