«У мого сина гастрит, а дружина годує його фастфудом. Я не можу залишатися байдужим…»

Мене звуть Людмила Сергіївна. Мого сина Олежка недавно сповнилося 27 років. Півроку тому він одружився з дівчиною на ім’я Соломія. Вона розумна, гарна, добре вихована. Зараз закінчує шостий курс медінституту, буде лікарем. І начебто все має бути добре, та ось я не можу заспокоїтись: серце моє тривожиться. Бо я бачу — вона не піклується про мого сина так, як повинна.

Олежко з дитинства страждає на хронічний гастрит. Спадкове, від батька. Це не просто якась «хвороба від їжі», як багато хто вважає. Це недуга, яка під час загострення перетворює життя на пекло. Весною та восени Олежку особливо важко: печія, біль, блювання, безсоння. Я знаю, через що він проходить, бо сама виходила його довгі роки. Коли він жив зі мною, я суворо стежила за його режимом: дієтичне харчування, нічого смаженого, жодного фастфуду, їжа за розкладом, м’які каші, варене м’ясо, супи, киселі. Я не просто годувала його — я берегла.

Перед весіллям я попередила Соломію:
«У Олежка шлунок слабкий. Треба бути обережною, особливо на межсезоння. Будь ласка, годуй його правильно».
Вона посміхнулася й обіцяла, що все буде під контролем. Я повірила.

Та через місяць я зайшла до них у гості й остовпіла. На кухні брудні тарілки, у холодильнику — лише кетчуп, пиво та засиханий батон. У смітнику — коробки від піци та крильця з швидкого харчування. А на плиті — порожньо. Я запитала:

«А Олежко де?»

«На роботі, скоро буде», — спокійно відповіла Соломія.

«Він хоть сьогодні їв?»

«Та начебто щось… зранку…»

У мені все похололо. Я знала, чим це закінчиться. І виявилася правою. Через три місяці — лікарня. Гострий напад. Краплі, дієта, біль. Я просиділа біля нього майже весь час, поки він лежав. А Соломія приходила — на годину, максимум на дві, а потім казала, що їй треба «готуватися до заліку». Мені стало страшно.

Після виписки я принесла їм кроля. Справжнього, добротного, купленого на базарі. Попросила зварити з нього легкий суп. Вона кивнула. Минув тиждень. Я заглянула у морозилку — кріль лежав, як поклали, неторканий. Навіть не розморожений. Я вже мовчу про суп.

Я запропонувала допомогу:

«Соломіє, давай я приготую. Розумію, ти зайнята, у тебе навчання, іспити…»

«Не треба!» — відрізала вона. «Я сама впораюся».

Та я бачу, що вона не впорається. І мені боляче дивитися, як мій син, якого я так довго берегла, повертається у стан, коли хвороба знову бере гору. А він мовчить. Не хоче образити дружину. Не хоче сварки. Але він втрачає вагу, став дратівливим, знову не спить.

А я не можу мовчати. Не можу байдуже спостерігати, як його здоров’я летить у прірву. Я не хочу сваритися з Соломією. Не хочу руйнувати їхній шлюб. Але я не дозволю дивитися, як моєму синові стає гірше з кожним днем.

Я всерйоз думаю поговорити з її матір’ю. Можливо, вона зможе достукатися до доньки. Можливо, у неї вистачить слів, щоб пояснити, що чоловікові потрібна турбота не лише на словах, а й у ділі. Що бути дружиною — це не просто ділити з кимось ліжко і кухню. Це значить — підтримувати, лікувати, рятувати, коли людині погано. А коли ти лікар, навіть майбутній — тим паче.

Я не ворог. Я просто мати. Я хочу, щоб мій син був здоровим. І якщо заради цього мені доведеться втрутитися — я втручуся. Хоч сама стану біля плити, хоч їжу носитиму щодня. Але я не дозволю знову бачити, як він блідне, слабшає і страждає. Не дозволю мовчати, коли його губить бездіяльність. Бо я люблю свого сина. І буду боротися за нього, навіть якщо комусь це здасться неправильним.