Усі навколо зустріли своє кохання, а я залишаюсь на самоті вже багато років

Усі подруги влаштували особисте життя — навіть колишній знайшов собі пару. А я роками живу в самотності.

Мені тридцатник. І, чесно кажучи, це далеко не найщасливіший період мого життя. Роки минають, а я досі не можу вибратися з замкненого кола самотності. Майже п’ять років минуло з моменту, як ми розлучилися. Здавалося б, ціла вічність, але я все та сама — сама.

Іноді ловлю себе на думці, що найкращі роки вислизають, як пісок крізь пальці. Я зустрічаю їх не в обіймах коханого, не серед галасу сімейних сніданків, не під дитячий сміх — а в тиші, де чути лише тикання моїх тривожних думок. Парадокс, але в університеті я була тією самою — першою красунєю факультету, оточеною шанувальниками. Тоді здавалося, що вибір партнера — справа смаку. А зараз? Навіть тіні минулого не лишилося.

Мої колишні парубки давно оселилися — у когось вже по дві дитини. Навіть ті дівчата, яких колись вважала «непримітними», давно у шлюбі та публікують родинні фото з відпочинку. А я? Ніби застрягла між «ще не пізно» та «уже нікому не що потрібно».

Подруг майже не лишилося. Одні потонули у світі дитячих вистав та гуртків, інші — у нескінченних розмовах про чоловіків, побут та ремонти. У наших світах все менше спільного, і з кожною зустріччю ми стаємо один для одного чужими. На дні народження мене кличуть із ввічливості, а я йду — бо більше нікуди.

Я намагалася. Серйозно. Купила абонемент у спортзал — думала, може, хоч там із кимось познайомлюся. Сподівалася, що тренажери — це не лише про здоров’я, а й про нові знайомства. На жаль. У кращому випадку — цькувата усмішка біля дзеркала.

Потім вирішилася на крайній крок — зареєструвалася на сайті знайомств. Думала, ну скільки можна боятися? Може, вся справа в мені? Та й там мене чекало розчавання. Більшість — чоловіки, які шукають миттєвих розваг. Або ті, хто відверто чекав, що я їх частуватиму вечерею в кафе. Або… запрошували «на каву» вже у першому повідомленні. Пнепрямолінійність? Ні. Грубість і повна відсутність поваги.

А якщо і траплявся хтось із натяком на акуратність, то на зустріч приходила людина, яка не мала нічого спільного із фото в анкеті. Ані з обличчям, ані з розумом, ані з віком. Я ловила себе на тому, що починала боятися цих зустрічей. Хотілося чоловіка, рівного, зрілого. А не чергового підлітка, якому потрібна нянька, а не партнерка.

Три роки таких спроб. Іноді здавалося — краще б не розлучалася. Хоч розумію: тоді було важко, і причин для розставання вистачало. Але він, мій колишній, влаштував своє життя. Молода дружина, скоро народиться дитина. А в мене — тиша. Порожнеча. Заздрість, за яку мені соромно. І біль. Бо я досі нікого не знайшла, а почуття власної непотрібності стало моїм постійним фоном.

Я відчуваю, як мої комплекси починають мене душити. Перестала вірити, що варта любові. Опускаю очі, коли бачу щасливі пари. Мені здається, що я — проклята. І ніхто не зніме з мене цього закляття самотності.

Я не знаю, що робити. Як вирватися з цього замкненого кола? Як знову повірити, що я — не одна з багатьох, а та, яку можна полюбити? Що ще не все втрачено?

Може, ви підскажете… Бо в мене вже не лишилося ні сил, ні віри.