Важке бачення танцю

Музика змовкла, зал застиг. Олена чула лише своє дихання. Раптом тишу розірвало самотнє оплескання, а за хвилину — буря овацій. Глядачі встали з місць, у багатьох на очах сльози.

Олена глянула на Антона. Він похилився і поцілував її. На його губах лишився солоний смак її сліз. Овації почали стихати, люди виходили із зали. Антон підштовхнув візок із Оленою до виходу.

— Втомилась?

— Ні. Я щаслива! Дякую тобі! — Вона сміялась крізь сльози.

***

Олена готувала вечерю, поглядаючи на годинник. Незабаром мав повернутися Денис. Вона поставила чайник на газ, швидко нарізала овочі для салату. Знову глянула на стрілки. «Затримується. Подзвонити? Ні. Знову скаже, що я вигадую, що сама себе накручую. Як хочеться йому вірити. Але не можу. Більше не можу». — Руки нетерпляче тягнулися до телефону. — «Невже знову?»

Олена стиснула ручку ножа аж до білих костяшок. Потім розкрила долоню — нож із дзвоном упав на стіл. Вона знову подивилася на годинник, котрий, здавалося, спецівав повільніше. Врешті не витримала і набрала номер чоловіка. «Ну ж бо, відповідай… Скажи, що вже їдеш», — благала вона замовклі довгі гудки. Але вони, наче знущаючись, били й били у вуха.

Олена відкинула телефон. Він просковзнув по столу, зупинившись біля самого краю. «Спокійно. Не збісій… Він скоро буде», — намагалася вгамувати себе.

Денис увійшов опівночі. Наплакана Олена заснула, але ледве заскрежіли ключі в замку, вона прокинулася і підвела голову. Під дверима сінею — тонка смужка світла. Вона схопилася і рвонула двері. Денис, знімаючи черевики, здригнувся від несподіванки. Але швидко прийшов до тями.

— Налякала. Чому не спиш?

— Хочу подивитися тобі в очі. Ти ж обіцяв із нею не бачитися…

— Не починай. Ми з хлопцями футбол дивилися, пива випили…

— Більше не можу. Не мо-жу, — проговорила Олена, перебиваючи його. — Не можу чекати й прислухатися до кроків за дверима. Годі. — Вона охопила живота руками і пішла до кімнати, зігнувшись, наче не мала сили розпрямитися.

Олена згорнулася на ліжку й заплакала.

— Оленко, мені теж набридла твоя ревнощі. Серйозно. Кроку не можу зробити без твого допиту. Я ж сказав — із хлопцями забавився… — Денис підійшов до ліжка, але не торкнувся дружини.

— А подзвонити не міг? Телефон, як завжди, «розрядився»? Набридло. Вигадав би щось новеньке. Пивом тебе не пахне, — простонала Олена, зірвалася і кинулася до передпокою.

Коли Денис зрозумів, що вона збирається робити, було пізно. Олена дістала з кишені його куртки телефон і побачила спалах екрана.

— Віддай! — Денис кинувся до неї, але вона відвела руку.

— Коханий, ти вже вдома? Дружина вже влаштувала скандал чи відклала на ранок? — солодким, натягненим голосом прочитала Олена повідомлення. — І хто ж із «хлопців» тебе так ласкаво називає?

Він знову спробував вихопити телефон, але Олена без боротьби сама віддала його. Відштовхнула чоловіка, пройшла повз нього до кімнати і почала одягатися.

— Напиши своїй… що ти вільний. Їду до мами. Щоб завтра тебе й твоїх речей тут не було.

— Годі, Оленко. Ніч на дворі. Ну добре, я був не з хлопцями… — Денис запнувся.

Обличчя дружини перекривилося, ніби вона дивилася на огидного щура.

— Чого тобі не вистачає? — тихо спитала Олена і знову зігнулася, наче від болю в животі. — Я не можу так більше. Жодної хвилини.

Вона взяла сумочку і вийшла. Денис не спинив її. На вулиці Олена викликала таксі, потім подзвонила матері.

— Ви знову посварилися? Я ж казала — не можна вірити його клятвам. Треба було йти відразу, — лунали в трубці дорікання.

— Годі, мам, поговоримо пізніш. — Олена перервала дзвінок.

Але до матері вона не доїхала. Таксі мчало сплячим містом, коли з бічної вулиці вирвався позашляховик із п’яним водієм. Удар прийшовся у бік, де сиділа Олена…

Денис приходив до лікарні щодня, коли її перевели з реанімації. Він відчував провину. Якби тоді не піддався на умовляння Іринки залишитися, може, сварки б не було… може, Олена не сіла б у те таксі…

Лікарі казали — зробили все можливе, через місяць-другий вона встане. Але ні через півроку, ні через рік вона не піднялася. Надія згасла. Вона залишилася у візку.

Денис не пішов. По дому допомагала її мати. Але скільки молодий чоловік витримає? Бувають ті, що не кидають… Але Денис, звиклий до свободи, маючи коханку, що вабила здоров’ям і молодістю, скоро зрозумів — тягар непосильний. Скільки можна жити з почуттям провини? Бачити в очах дружини відчай, що змінювався ненавистю? Він залишив Олену на матір і пішов.

НасталиЗ кожним днем Олена знаходила в собі сили жити далі, а коли дивилася в очі Антону, розуміла — не все втрачено, і навіть у темряві можна знайти світло.