Вина без вини, або Як зійшлися зірки

— Нічия вина, або Так зірки зійшлися

Ярослав притримав двері ресторану, пропускаючи дружину вперед. За ними двері плавно зачинилися, заглушивши ритм музики та гомін п’яних голосів. Удалині миготіла нерівна смуга вогнів міста, а до неї крізь темряву вигиналася звивиста ланцюжок ліхтарів.

— Ти блідий… Може, все ж таксі візьмемо? — запитала Оксана.

— Не треба, самі дістанемось. Просто спекотно було в залі. Зараз віддихну, і поїдемо. — Ярослав обійняв дружину.

— Та ти ж випив… — не відступала Оксана.

— Та щось мало, ще на початку вечора. Вже давно вивітрилось. І машин ночами мало. Не хвилюйся, — заспокоїв її Ярослав.

— Мама дзвонила. Степанко не лягає спати без нас, чекає, — зітхнула Оксана. — Я втомилась.

— Тоді поїдемо? Півгодини — і будемо вдома. — Ярослав дістав із кишені піджака ключі, натиснув кнопку брелка.
У глибині парковки їхня «Хюндай» відгукнулася сигналом і кілька разів блиснула фарами.

Ярослав вивів машину з парковки модного заміського ресторану, впевнено рушив у бік міста. На сусідньому сидінні Оксана витягла втомлені ноги, відкинула голову на підголовник — тепер можна не дбати про зачіску.

— Гарна в Пашка весілля вийшла, правда? Але наше було краще, — сказав Ярослав, поглядаючи у дзеркало заднього виду на віддалені вогні ресторану.

— Якщо чесно, я ледь пам’ятаю наше, — відповіла Оксана, заплющивши очі.

— Я теж, — зізнався Ярослав.

— Своє весілля ніхто добре не пам’ятає. Може, тому воно й здається найкращим, — промурчала Оксана.

— Мабуть, — усміхнувся Ярослав.

— Думаю, мамі варто залишитися у нас на ніч. Поки дістанемось, поки везеш її додому… — Оксана позіхнула.

— Звісно, нехай залишається. Я теж ледве тримаю очі.

— Я ж казала — треба таксі. Ніколи мене не слухаєш, — слабо промовила Оксана.

— Пізно, вже їдемо. Не хочу завтра знову сюди їхати за машиною.

Оксана не відповіла. Вона сиділа із заплющеними очима, мріяючи, щоб швидше дістатися додому, перевдягнутися, зняти тісні черевики, які порядку натерли ноги, взути м’які капці, прийняти душ…

А якби розплющила очі — побачила б, як Ярослав ухопився за кермо, напружено вдивляючись у дорогу перед собою. Бліде чоло вкрилося потом, а дихання стало нерівним. Оксана цього не бачила.

Ярослав не зізнався, але вже шкодував, що сів за кермо. Відчував, як серце стискається від болю, проштовхуючи кров по судинах. З кожним ударом біль ставав сильнішим, подих — важчим. Зупинитися? Ні, краще швидше дістатися додому й лягти…

Вздовж дороги стіною темніли дерева, а місто здавалося ближчим, ніж було. Ярослав додав газу, але в цю мить біль роздер груди, у очах потемніло. Удар оглушив околиці сплячого міста, але Ярослав його вже не почув.

Водій фури вискочив із кабіни, кинувся до зім’ятого автомобіля. Одразу зрозумів — водій мертвий. Поряд сиділа жінка. Він спробував відчинити двері — заклинило. Просунув руку крізь розбите вікно, намагаючись намацати пульс. Що там — пальці тремтіли.

Він викликав швидку й став чекати.

Його виправдали. У крові загиблого виявили алкоголь, а розтин показав, що він помер від масивного інфаркту ще до зіткнення з фурою — машину понесло на зустрічну смугу…

Водій фури прийшов до лікарні дізнатися про ту жінку. Їй зробили дві операції, але потрібна ще одна — замінити зруйнований кульшовий сустав. Інакше вона не зможе ходити. Але на протез треба гроші.

***

— Андрію, нарешті ти прийшов. Я знайшла чудову квартиру. Усе, як ми мріяли: п’ятий поверх, вантажний ліфт, будинок у центрі, гарна планування. Потрібен ремонт, але я збила ціну. Завтра поїдемо дивитися. Скільки в нас на рахунку? Якщо ти не знімав, має вистачити, — радісно тараторила Галина, поки Андрій роззувався й мив руки.

Вона стояла на його шляху, намагаючись зустріти погляд.

— Постривай, Галю, — Андрій відсунув її і вийшов із ванної.

— Чого чекати? Таку квартиру швидко куплять. Я домовилася, щоб нікому не показували. Не могла до тебе додзвонитися — телефон вимкнений, — Галина йшла за ним слідом.

— Коли за кермом — не беру трубку, знаєш, — Андрій сів за стіл. — Давай краще поїм, — втомлено сказав він, відводячи очі.

Галина дістала тарілку, відкрила каструлю й завмерла з ложкою.

— Ти що, передумав купувати? — Різко обернулася до нього. — Може, в тебе інші плани? Кинув добре оплачувану роботу, став таксувати за копійки… У тебе інша? Чого мовчиш?

— Не вигадуй. Ні в кого немає. І грошей теж немає, — тихо додав Андрій.

— Як? — Галина сіла з пор— Але життя — як дорога: не знаєш, де поверне, але разом йти легше.