Зв’язок сестринства

СЕСТРИ

Олена прокинулась зі світанком, приготувала сніданок, зібрала чоловікові їжу з собою і лише тоді пішла будити його.

— Оленко, нащо так багато? Повернуся ж завтра, — сказав чоловік, побачивши об’ємну сумку.

— Два дні щось їсти треба. Не буде тобі часу там готувати, розігрієш і поїси. Не вигадуй. Окрім їжі там ще теплий одяг. Ночі вже холодні. Пий чай, поки не остиг, — відмахнулася Олена.

Чоловік добре поснідав, одягнувся, взяв сумку.

— Я поїхав, а ти лягай, поспи ще, — сказав він, виходячи з квартири.

Олена замкнула за ним двері, повернулась на кухню і виглянула у вікно. Вона знала, що на середині двору Вітя обернеться й махне їй. Чоловік справді зупинився і, повернувшись на будинок, підняв руку. Вона помахала у відповідь. Олена усміхнулася про себе: «Ніби молодята». На душі стало тепло й добре.

Останнім часом, як вийшла на пенсію, вона завжди так проводжала чоловіка на роботу чи на дачу. Вони прожили разом двадцять шість років. Не так багато для їхнього віку. У кожного з них за плечима був досвід минулих стосунків.

Олена не любила залишатися сама. Поехала б із чоловіком на дачу, але обіцяла доньці посидіти з онуком сьогодні. Олена зітхнула. Спати не хотілося. Але що робити? Для прибирання ще занадто рано. Не ввімкнеш же пилосос о шостій ранку. У панельках чутність хороша. Люди у вихідні люблять поспати.

З нудьги Олена прилягла на ліжко прямо в халаті. Лежала й думала про все підряд, незабаром заснула.

Їй навіть сон приснився. У бабусі в селі була собака Бурка, велика й кудлата. Уві сні вона підбігла до Олени, радісно виляючи хвостом. «Бурко, вітання! Звідки ти?» — спитала Олена й простягнула руку, щоб погладити пса. Та Бурка раптом гаркнула на неї. Олена одсмикнула руку, не розуміючи, чому пес не дав себе погладити…

Олена штовхнулася й прокинулася. У кімнаті порожньо, ніякої Бурки нема й не могло бути. Пес помер від старості, коли Олені було чотирнадцять. Глянула на годинник — спала всього хвилин десять. Олена знову закрила очі. «Померлі сняться до непогоди, а собаки — до родичів», — встигла подумати вона, як дзвінок у двері роздався. Хто ж це так рано?

Олена сіла, спустила ноги з ліжка, натягнула капці й пішла у передпокій. Дзвінок роздався знову, підганяючи її.

— Та йду я, йду, — буркнула Олена й відчинила двері.

Побачивши на порозі гостю, ледве не захлопнула двері перед носом тієї, кого найменше хотіла бачити. Кажуть, перша думка — найправдивіша. Потім Олена шкодувала, що не вчинила так. На порозі стояла її молодша сестра. Серце закалатало, немов пійманий птах у сітках.

— Здоровенькі були, сестро! — сказала Марія, наголошуючи на останньому слові, й усміхнулася.

Великі зуби сестри виступали вперед. Коли вона посміхалася, був видно край блідо-рожевих ясен. «А кажуть, провісних снів не буває», — подумала Олена, згадавши гарчання Бурки. Думка була неприємна. Візит сестри після багатьох років розлуки не обіцяв нічого доброго.

У них були різні батьки й десять років різниці у віці. Батько Олени загинув у аварії, через три роки мама вийшла заміж знову й народила Марію. Сестри не були схожі ні зовні, ні характером. Олена повненька й невисока, з тонкими приємними рисами обличчя й м’яким характером. А Марія — висока, худа, з видовженим обличчям і великими зубами, що стирчали вперед.

— Що, так і триматимеш на порозі? До хати не запросиш? — спитала Марія.

У Олени ще був шанс захлопнути двері. Та це ж сестра, хоч і несподівана й непрохана.

— Заходь, — сказала вона, розчиняючи ширше двері.

Марія увійшла в квартиру, скинула туфлі на досить високих підборах, поправила перед дзеркалом зачіску й обернулася до Олени.

— Не чекала? А я ось приїхала. — Марія хотіла натягнути Вітчині шльопанці, але Олена дістала з шафи гостеві. Марії вони були малі, але інших не було.

— Ну, показуй, як живеш, — Марія пройшла в кімнату, вертячи головою й помічаючи цупким поглядом кожну дрібницю.

— Та в тебе царські хороми! І меблі імпортні, і ремонт… — Марія озирнулася на Олену. На мить та помітила в очах сестри заздрість і злість. Але вже в наступну мить Марія знову посміхалася, показуючи великі зуби. А Олена знову згадала свій сон.

— Оце я розумію. Вдало вийшла заміж. А чоловік де?

— На дачі, — неохоче відповіла Олена.

— І дача є? Та ви ж буржуї, — протягнула Марія з інтонацією, з якою зазвичай кажуть: «Ну-ну, подивимось».

— Ти навіщо приїхала? — спитала Олена, втрачаючи самовладання.

— Скучила. У нас же з тобою більше нікого нема. Один в одного, — сказала Марія, не обертаючись й розглядаючи фотографію доньки з онуком. — А це хОлена подивилась на фото, де її донька сміялася з онуком на руках, і усвідомила, що найцінніше в житті — це родина, яку ніхто не зможе відібрати, навіть якщо минуле інколи повертається, щоб нагадати, що справжнє щастя має ім’я “подолати й простити”.