Сорок два і жодних вибачень

Мене звати Оксана Гриценко, мені сорок два, і я вперше за багато років дозволила собі сказати вголос: я не буду вибачатися за те, якою стала.

Живу в Полтаві, на Панянці, у квартирі, де ще пахне фарбою після ремонту — робила його сама, без чоловіка, без брата, без нікого. Три роки тому я пішла від Андрія, з яким прожила шістнадцять років, і забрала з собою тільки швейну машинку, доньку Марину та звичку прокидатися о шостій, навіть коли поспати можна до дев'ятої.

Він тоді сказав мені на кухні, тримаючи чашку так, що аж кісточки побіліли: "Кому ти потрібна така — з животом після двох пологів, з розтяжками, з сивиною на скронях? Тобі сорок два, Оксано. Подумай, з ким ти залишишся".

Я подумала. І залишилась із собою.

У ванній кімнаті на другому поверсі є дзеркало на всю стіну — я сама його вибирала, коли переїжджала. Й іноді, ввечері, коли Марина вже в своїй кімнаті готує уроки, а за вікном шумить проспект Першотравневий, я стою перед цим дзеркалом і дивлюсь на себе довго, без жалю.

Живіт у мене вже не такий, як у двадцять три, коли я виходила заміж у Свято-Успенському соборі. На стегнах — смужки, схожі на річки на карті, що лишилися після Марини та після Тимофія, якого я втратила на шостому місяці одинадцять років тому і про кого досі рідко з ким говорю. Груди вже не ті. Обличчя навколо очей навчилося тримати роки — не приховувати їх під кремом за триста гривень із аптеки на розі, а саме тримати, як тримають вагу.

І що з того?

Кожна відмітина щось означає. Ця — про дітей. Ця — про втрату, про яку я не забуду ніколи, скільки б років не минуло. Ця зморшка біля рота — про ночі, коли я сиділа на кухні сама, тому що ніхто не бачив, як я збираю себе по шматках, а вранці треба було йти на роботу, посміхатися клієнтам у нотаріальній конторі, де я працюю вже дванадцять років.

Тіло не втрачає цінності від того, що змінюється. Воно й досі притулок. Досі дім.

У мене сива пасма над лівим вухом, які я вже не фарбую — набридло витрачати чотириста гривень щомісяця на фарбу, коли можна витратити ці гроші на квиток до Львова, куди ми з Мариною їздили влітку. У мене рубці на душі теж є — я плакала через людей, які на жодну сльозу не заслуговували, і посміхалась, коли всередині все розвалювалось на шматки.

Я любила так сильно, що дехто просто не вмів це витримати. І я вчилась іти геть звідти, де залишалася лише зі страху почати спочатку.

Зраду я знаю не з чужих слів. Андріїна мама, Валентина Іванівна, приходила до нас щонеділі й за столом, при доньці, могла кинути: "Марино, скажи мамі, хай хоч трохи за собою стежить, а то тато дивиться на інших". Я мовчала два роки. На третій — сказала їй у вічі, за тим самим столом, тримаючи в руках тарілку з варениками, які сама ліпила: "Валентино Іванівно, більше про моє тіло — ні слова у моєму домі". Вона тоді підвелася й пішла, не доївши. Андрій дзвонив увечері, кричав у слухавку, що я зганьбила матір.

Я не стала вибачатись і тоді.

Так, я надто гостро відчуваю. Надто багато думаю. Надто сильно люблю. Роками я вважала, що маю навчитися відчувати менше, щоб мене було легше кохати. Тепер я знаю: не мушу ставати меншою, щоб комусь було зручно поруч зі мною.

У мене є свої дивацтва, свої мовчазні дні, звичка на вихідні їхати сама до Диканьки, у парк, і сидіти там годину, нікому не пояснюючи навіщо. Є мій сміх — гучний, той, за який Андрій колись соромив мене в ресторані. Є мої нескінченні розмови з сусідкою Тетяною Павлівною на сходовій клітці, коли обидві виносимо сміття о сьомій вечора й затримуємось на сорок хвилин.

Я більше не хочу половинчастих стосунків, красивих слів без учинків, людей, що з'являються тільки тоді, коли їм вигідно.

Минулого місяця Андрій подзвонив. Сказав, що хоче переоформити гараж на Березняках — той, що записаний на нас обох ще з дев'ятого року, — виключно на себе, бо, мовляв, "все одно ти туди не їздиш". Я поїхала до нотаріуса не до себе на роботу, а в іншу контору, навмисно, і за годину оформила свою половину на Марину. Заплатила вісімсот гривень держмита, забрала папку з документами й поклала її у сейф банку на вулиці Соборності — той самий, де у мене відкритий рахунок для доньчиної освіти.

Андрій приїхав увечері, стояв біля під'їзду, дзвонив у домофон.

— Ти що наробила, — сказав він, коли я вийшла на балкон. — Це ж моя половина теж.

— Твоя й лишилась твоєю, — відповіла я. — А моя тепер записана на доньку. Раджу тобі теж подумати про неї, а не тільки про гараж.

Він постояв ще хвилин п'ять під ліхтарем, який блимав уже три роки, відколи я тут живу, а комунальники так і не полагодили. Потім сів у машину й поїхав.

Я маю папку з документами на квартиру, свій рахунок, свою доньку, яка вчиться грати на піаніно в музичній школі на вулиці Соборності, і свою сивину, яку більше не фарбую.

Тож так — я та жінка. Із сивиною, з розтяжками, з рубцями, з помилками, з бажаннями, з протиріччями і з бажанням жити далі. Та, що ще вміє закохуватись, сміятись так, що болить живіт, танцювати, не зважаючи, хто дивиться, і починати заново, навіть коли їй уже не двадцять три.

Я та жінка. І після всього, що знадобилося, щоб нею стати, я не збираюся вибачатися за це.