Стоматологічний кабінет на Личаківській, дев’ята вечора

Соломія Гнатівна замикала кабінет о дев'ятій, коли в двері подзвонила жінка років шістдесяти п'яти — не пацієнтка, просто перехожа, яка побачила світло у вікні.

— Вибачте, у вас, часом, немає корвалолу? Мені недобре.

Соломія Гнатівна впустила її, посадила в крісло — те саме, стоматологічне, з підголівником, — і поки шукала в аптечці таблетки, жінка розповідала, ніби вибачаючись за те, що займає час.

Звали її Ярослава Тимофіївна. Син привіз її зі Стрия до Львова три тижні тому — "погостювати", як він сказав, а насправді щоб здати в інтернат на Пасічній, тільки грошей на путівку поки не назбирав, тому тимчасово вона живе в його квартирі на Сихові й чекає.

— Він хороший хлопець, Тарас, — сказала вона, і руки в неї тремтіли, коли підносила склянку води до рота. — Просто в нього своє життя. Дружина, двоє дітей. Я розумію.

Соломія Гнатівна тоді нічого не сказала — тільки виміряла тиск апаратом, який тримала в кабінеті для екстрених випадків, записала телефон невістки на всякий випадок і провела жінку до маршрутки. А потім ще довго сиділа в порожньому кабінеті, дивилась на бормашину, на плакат із зубами на стіні, і думала про свою матір, яка померла чотири роки тому у Тернополі, в лікарні, куди Соломія не встигла доїхати за годину.

Вона тоді була на конференції в Києві. Матері зробили операцію на серці, все начебто йшло добре, а вночі — тромб. Медсестра дзвонила о четвертій ранку, Соломія сіла в перший потяг, домчала таксі з вокзалу, забігла в реанімацію — а мати вже не дихала. Тридцять сім хвилин, як сказали лікарі. Тридцяти семи хвилин їй не вистачило.

Відтоді у Соломії Гнатівни лишилась звичка: кожної неділі о сьомій вечора вона набирає номер, якого більше немає, слухає гудки в порожньому телефоні три секунди — і скидає. Просто щоб почути тишу, яка колись була голосом.

Про Ярославу Тимофіївну вона думала весь тиждень. А в суботу поїхала на Сихів — з адресою, яку та мимохідь назвала, коли говорила про автобус.

Двері відчинив чоловік років сорока п'яти, у спортивних штанах, з телефоном у руці.

— Я лікарка, минулого тижня допомагала вашій мамі, коли їй стало погано на вулиці. Хотіла перевірити, як вона.

Тарас впустив неохоче. У квартирі пахло смаженою картоплею й дитячими іграшками, і у кутку однокімнатної, на розкладачці біля балконного вікна, сиділа Ярослава Тимофіївна — на колінах у неї лежала вовна, спиці стирчали з клубка, вона в'язала шкарпетки, які нікому були не потрібні.

— Соломіє, — вона впізнала одразу, обличчя засяяло, — а я вам хотіла подзвонити подякувати, та номера не записала.

Соломія Гнатівна сіла поруч, взяла клубок вовни в руки — просто щоб зайняти пальці, — і за годину дізналась усе: що Тарас платить за путівку в приватний будинок на Пасічній півтори тисячі гривень на місяць, що черга там на рік, що дружина Тараса, Оксана, приходить із роботи о сьомій і мовчить за столом, і що ключ від квартири в матері забрали, бо "хай не блукає".

Соломія Гнатівна поїхала звідти з телефоном Тараса і одним рішенням, яке прийняла ще в маршрутці по дорозі туди.

Через три дні вона привезла нотаріуса — не додому, а в свій же кабінет після прийому, бо там був стіл і тиша. Оформила довіреність на догляд за Ярославою Тимофіївною Кравчук, перевела її на прописку до своєї однокімнатної квартири на Пасічній, яку сама здавала студентам останні два роки за сім тисяч на місяць. Студентам вона за тиждень знайшла інше житло, і повернула завдаток без питань.

Тарасу подзвонила сама, ввечері, коли він був удома.

— Ваша мама переїжджає. До мене. Забирати нічого не потрібно, я все привезла сама — халат, тапки, фотографії дітей зі стіни.

— Ви що, серйозно? Ви ж її навіть не знаєте.

— Знаю достатньо. Захочете її бачити — адреса: Пасічна, будинок дванадцять, квартира три. Двері відчинені щодня.

Він приїхав через два тижні, у неділю, з пакетом мандаринів і без дзвінка заздалегідь. Соломія Гнатівна відчинила — і мовчки провела його на кухню, де мати сиділа за столом і різала яблуко тонкими скибками, як робила це, мабуть, усе життя.

Він постояв у дверях хвилини зо дві, дивлячись, як мати намазує масло на хліб — звичайно, буденно, без страху, що завтра її кудись повезуть. Потім сів навпроти, і Соломія Гнатівна вийшла з кухні, залишивши їх удвох.

Про що вони говорили, вона не питала. Але з того дня Тарас приїжджає щонеділі, і кожного разу платить за оренду — тепер уже офіційно, за договором, який Соломія Гнатівна склала сама і поклала в теку разом із довіреністю: три тисячі гривень на місяць, замість тих півтори, що йшли в чужу касу за чергу, якої так і не дочекались би.