Моя мама була тендітна та весела жінка, яку всі обожнювали.

Моя мама була тендітною, невеличкою жінкою з дуже лагідним і веселим характером. Її всі любили. А вона обожнювала мене, для мене жила і працювала. Вдовівши рано, більше заміж не вийшла. Я добре пам’ятаю, як вона вперше повела мене до школи. Ми з нею дуже хвилювалися. У шкільному дворі було багато дорослих, і всі вони трималися за своїх дітей. Коли дітей попросили вишикуватися в ряд, батьки стали поруч із ними. Кучерявий учитель, усміхаючись, сказав: «Дорослі, відступіться, школярі підуть у класи без вас». Мама, розтиснувши мою руку, сказала: «Не плач, візьми себе в руки, ти ж чоловік» — і підштовхнула мене. Але я швидко освоївся в нових умовах і заявив, що буду ходити до школи самостійно, і мама телефоном сказала подрузі: «Він став зовсім дорослим, сам ходить до школи і послав кота до чортів».

Пам’ятаю, у четвертому класі одна дівчинка подарувала мені живу черепаху. Мені ніхто ніколи не дарував черепах, і я дуже полюбив цю дівчинку. Я вирізав їй зі шкіри чорнильницю в подарунок, але вона віддала цю чорнильницю іншій дівчинці, сказавши, що це не чорнильниця, а «диво». Вдома я, не витримавши, розплакався і розповів усе мамі. «Знаєш,— сказала вона,— у мене колись було так само. Це дуже боляче, і я теж плакала, але я жінка, мені простимо, а ти чоловік, візьми себе в руки». Мені стало легше, і я одразу розлюбив цю примхливу дівчинку.

Свого батька я не пам’ятаю, мама одна виховувала мене. І я не задумувався, легко їй чи важко. Ми жили дружно і весело. Вона працювала, я вчився, у вільний час ми ходили на лижі, в театр, а вечорами любили мріяти про майбутнє. Вона мріяла, що в мене буде сильний характер, і що я буду письменником, а я про те, як мати постійний квиток у кіно. Так було до дев’ятого класу. Тоді, як казала мама, мене підмінили. Можливо, це сталося тому, що у мене з’явилися нові товариші, яких хотілося наслідувати, але я думаю, що звинувачувати все на товаришів не варто. Мені було 16 років, і дещо я вже розумів. Я почав вести самостійне життя. Це проявлялося у тому, що пізно повертався додому, став погано вчитися, навчився курити і перестав дивитися мамі в очі. Якось я, повертаючись о третій ночі, помітив біля своїх воріт маленьку фігурку мами. Від сорому, що через мене вона не спить, що зараз вона побачить, що я випив, я пройшов повз, ніби не побачив її.

Після десятого класу я не вступив до університету, тому що, ведучи самостійний спосіб життя, майже не займався. Я пішов працювати. У мене з’явилися власні гроші, але я віддав мамі лише першу зарплату. Якось я помітив у неї на столику валідол, хоча ніколи не чув, щоб вона скаржилася на серце. Сусіди вважали, що вона останнім часом дуже змінилася, але я, бачачи її щодня, цього не помічав, точніше, не хотів помічати.

І так минув рік, настала весна, і мама стала вмовляти мене готуватися до іспитів. Я розумів, що вона права, але в мене було замало сили волі. Настав травень. Відзначали ми його добре. Два дні святкували в мене вдома з компанією. Мама, все нам приготувавши, йшла до подруги. Третього дня я поїхав з друзями за місто. Виїжджаючи, забув залишити мамі записку, що не повернуся ночувати.

Додому прийшов четвертого після роботи, але її вже не застав: вона померла третього ввечері, коли в квартирі нікого не було.

З компанією, яка не подобалася моїй мамі, я одразу порвав. Справжніх друзів серед них не було, я це зробив без всякого жалю. Працюючи, я став готуватися до іспитів і восени, здавши все на відмінно, раптом зрозумів, що радість, якою нема з ким поділитися, втрачає свою чарівність. На другому курсі я дуже здружився з одним студентом. Олег був серйозним і доброзичливим хлопцем. Дивлячись на нього, я думав, що він сподобався б моїй мамі. Вихованець дитячого будинку, він зберіг лише розпливчасті спогади про своїх батьків, яких втратив у ранньому дитинстві.

Я відчував страшну потребу розповісти йому все про свою маму, про наше чудове життя до останніх двох років, про те, як я мучу її і втратив. Слухаючи мене, Олег ставав усе стриманішим і суворішим, одного разу він крізь зуби процидив: «Поганець!» А я, розповідаючи, раптом ясно зрозумів, що для того, щоб убити людину, зовсім не потрібно хотіти її вбити, – це можна робити щодня байдуже, не розуміючи, чим це може закінчитися. Я зрозумів це запізно.

Зазвичай, коли ми сиділи з Олегом у мене, я потім проводжав його до метро. Того вечора він сухо сказав: «Не проводжай». Я відчував, що можу втратити друга. Найбільше цього вечора мені хотілося почути слова: «Не плач, візьми себе в руки, ти ж чоловік». Через тиждень Олег підійшов до мене. «У мене до тебе прохання,— сказав він,— напиши все, що ти мені розказав. Так, як розповів, так і напиши. Твоя мама хотіла, щоб ти писав, спробуй для неї…»

Тій, кому я присвятив цю розповідь, ніколи її не прочитає і не дізнається, що я все життя буду намагатися стати таким, яким вона хотіла,— я взяв себе в руки, адже я — чоловік.