Подорож на столичному поїзді: історія двох жінок золотого віку

В поїзд, що прямував до Києва, на одній станції сіли дві жінки близько шістдесяти п’яти років. Спочатку повагом зайшла одна, невисока блондинка, а перед самим відправленням поспіхом вскочила інша — худорлява брюнетка з коротким волоссям. Потяг рушив, їхати треба було довго, тож, зручно вмостившись і перекусивши, вони розговорилися.

– Я їду у справах, – відверто заговорила брюнетка. – Відправили на пару днів: на конференцію й одночасно заскочити до кількох клієнтів. Так-так, я на пенсії, але сидіти вдома нудно, та й грошей не вистачає, от і працюю, їжджу в відрядження, тяжко, звісно, вік усе ж таки, але якось справляюся.

Було цікаво слухати: попутниця уважно слухала, ставила запитання і час від часу схвально кивала. Ось Галина — так звали брюнетку — розповіла, що займається у вільний час йогою, дивиться серіали по телевізору, гуляє в парку біля дому, а живе у крихітній квартирці на околиці міста, і нарешті спитала:
– А Ви?

На що почула:
– А я бездомна, – сказала попутниця і усміхнулась.

– Як це – бездомна?
Галина з подивом подивилася на свою сусідку по купе: охайно підстрижена, зі свіжим манікюром, доглянута пані аж ніяк не асоціювалася у Галини з образом людини без певного місця проживання, яких вона бачила по телевізору, та й що говорити, інколи зустрічала поблизу будинку, коли виносила сміття.

– Що, у вас взагалі немає дому? – випалила Галина, але тут же себе подумки насварила: як нечемно!

Жінка знову криво посміхнулась:
– Ні, у мене є квартира в самому центрі міста, трикімнатна, з великою лоджією, світла і тепла, – вона мрійливо зітхнула.

Галина дивилася на неї з подивом, а попутниця продовжувала:
– Але я в ній зовсім не живу! Уже років десять я приїжджаю туди на пару днів раз на два-три місяці і знову виїжджаю. От знову кудись їду. Та вже і сама не знаю, де живу, в якому місті?

Галина нічого не розуміла: подумала, як дивно, може, жінка хвора? А та продовжила:
– Справа в тому, що у мене четверо дітей.

Вона на хвилину замовкла, а Галина вирішила більше не гадати, а слухати.
– Я завжди багато працювала, на кількох роботах, старалася, щоб діти отримали найкращу освіту, вийшли в люди, здобули хороші професії. Ну так і вийшло, виросли вони, всі вчились в університетах, а потім пороз’їжджалися. Поступово і хто куди, в різні міста, в різні кінці країни. Одружилися, дітей народили. І тут почалося: “Мамо, приїжджай понянчитися, мамо, давно в нас не була, мамо, давай до нас, мамо, мені на роботу виходити, дитину нема з ким залишити, ми скучили, виїжджай, я тобі квитки купила”. Вони між собою вже і графік склали – два місяці я там, три – там, потім знову дорога, потім знову переїзд.

Галина слухала, затамувавши подих.
– Я вже і сама не знаю, в якому місті я живу, де моя кімната, де моє ліжко, де мій дім? У мене ось – моя похідна сумка, там ліки та ще дещо з необхідного. Важко, звісно, хочеться і відпочити, і вдома побути, полежати, просто телевізор подивитися, на йогу б теж пішла… А з іншого боку — радість, з онуками няньчуся, дітям допомагаю, їжджу, поки їм потрібна, треба, значить треба. Раніше мою стару кішку Маню з собою возила, це діти все: “І Маню привезь!” От і кішка померла, а я все їжджу й їжджу, мотаюсь по країні – без певного місця проживання я, бездомна іншими словами.

– От би всі такими бездомними були! – вигукнула Галина. Галина була зовсім самотньою і навіть не могла завести кішку, про яку колись мріяла, через часті відрядження. – Це схоже на тост! – трохи помовчавши, розсміялася вона.

– Точно, – погодилася сусідка й запропонувала – а давайте-но чай пити та спати.

Так і зробили. Чай пили в тиші: кожна думала про щось своє.