Брати навпроти: історія двох сусідів

Жили навпроти у будинку, якраз навпроти наших вікон, Микола й Котя. Два брати. Я з ними не був особливо близький, але під час дворикових забав часто бився мідними шпагами. Кінці шпаг вмочали в дьоготь, щоб одразу видно було, хто кого вперше зачепив. Коли перемагав я, Микола й Котя йшли додому вимащені дьогтем, і ледь заходили в квартиру, як лунав голос їхньої матері:
— Знову билися з тим із першої квартири!
“Тим із першої квартири” був я.
…Взимку сорок першого року я рідко бачив Миколу й Котю.
У місті потухло світло. У сніг завмерли трамваї. Найжорстокіші дні блокади настали.
Одного разу з вікна я побачив Миколу й Котю. Вони йшли через двір до воріт, тягнучи за собою санчата. Звичайнісінькі санчата. Порожні.
“Куди це вони, хіба не кататися?” — подумав я.
За два дні я знову побачив їх з порожніми санчатами, а ще через кілька днів…
Якось вони назустріч мені трапилися, коли виходили з воріт.
— Куди? — запитав я.
— Справа, — ухильно відповіли брати.
Я провів їх поглядом. Вони йшли вздовж тротуару до мосту Патона, обидва маленькі, зі смішно стирчать вухами шапок, у кольорових рукавицях. Рукавиці, напевно, ще до війни мати зв’язала — білі ялинки та хрестики. Хлопці трималися за мотузочку, і здалеку рукавиці здавалися яскравими і дивовижними. Через хвилину я забув про братів — своїх турбот вистачало.
Однак незабаром випадково дізнався, куди вони їздять.
Їхня мати працювала на Оболоні, кілометрів за п’ять від дому, і кожного дня майже дві години повільно долала весь цей шлях. Вона поверталася з роботи постаріла і сідала на диван, витягаючи ноги, щоб отямитися. Микола й Котя роззували її та приносили тазик з гарячою водою. А потім вони вирішили їздити на Оболонь — зустрічати маму на санчатах.
Мати побачила їх вперше на проспекті Перемоги, вони стояли поряд, замерзлі, брови в інеї, тупцювали, вдивляючись у мутну далечінь проспекту. Вона розсердилася: “Куди ви?! Навіщо?!” Але Микола — старший — глянув на матір і суворо сказав:
— Сідай.
Мати розгубилася, заплакала, обняла синів, але вони вирвалися з її обіймів, а молодший — Котя — повторив за братом владно:
— Сідай, мамо.
Мати сіла, але коли дісталися додому, відчула, що втомилася набагато більше, ніж якби йшла пішки. Увесь шлях вона хвилювалася, намагалася встати, все турбувалася, чи не важко її хлопчикам.
Наступного дня вони знову чекали її на проспекті. І тоді мати накричала на них, сказала, що вони дуріють, але Микола взяв її за плечі і посадив на санчата. А коли приїхали додому, матір здивувалася, що вперше після важкого дня ноги не болять, і знову сльози навернулися їй на очі, але вона нікому їх не показала.
Мати казала синам, що в неї понаднормова робота, що прийде пізно і не треба її зустрічати. Але сини все одно чекали на неї на звичайному місці, і матір червоніла, наче дівчина, тому що обманювала їх, — у неї не було понаднормової роботи.
Вона жаліла їх і вирішила йти іншим шляхом — через міст Кличка. Двічі Микола й Котя поверталися додому одні. На третій раз матір побачила біля мосту Кличка з санчатами лише Миколу. Вона злякалася і здалеку закричала:
— А де Котя?
— Він чекає з іншими санчатами біля Патону.
Вони возили матір усю зиму. Коли потрапляли під обстріл, бігли в укриття, а санчата стояли в арці. Обстріл закінчувався, і мати їхала далі. Брати під’їжджали до дому, і сусіди дивилися на них з повагою, а двірник навіть почав називати старшого не Миколою, а Миколою Петровичем.
Вони пережили всю облогу та голод, і мені завжди здавалося, що інакше й бути не могло, бо вони троє дуже любили одне одного.