— Що, вибачте? — перепитала жінка.

— Що, перепрошую? — уточнила Роза Іванівна.
— Я ж кажу, ви мені сонце закриваєте! — повторив худорлявий чоловік років п’ятдесяти, розлігшись на лежаку зліва від неї.
— А що ви хотіли, щоб таке розкішне декольте лежало, розплившись у різні боки? Звісно, я засмагаю стоячи. Так і сонцю приємніше, і іншим є на що поглянути, — ще більш незворушно проказала статна жінка у капелюшку з квіточкою.
— Може, іншим і є на що поглянути, шановна… Тільки ж мене за вами ні сонцю, ні якій іншій пані не видно! — підвівшись з лежака, писклявим голосом роздратовано відповів чоловік співрозмовниці.
— А що вони у вас там не бачили?— не ворухнувшись з місця, стоячи, наче вилита, зневажливо уточнила Роза Іванівна, навіть не поглянувши на туриста. — Чи, якби на вас таки був попит, я б що, не помітила? А все через те, що ви зудите, неначе я решти вам не додала, — закотивши очі та з розширеними зіницями, видихнула дама.
— Ну, знаєте! — Чоловік в пориві злості підскочив з лежака і… перечепившись об його ніжку, покотився в бік об’єкта злості й сонячного затміння.
Ще одна мить — і його важкий ніс уперся прямо у місце стику двох “літосферних плит” поверхні декольте, й він з радістю для себе виявив, що цілий і неушкоджений, завдяки нерухомому від його приземлення об’єкту роздратування.
Роза Іванівна по-материнськи погладила розкуйовджене від польоту волосся “метеорита”, що щойно приземлився на сьомий розмір її пишних форм. Подивившись на сплющені щоки об’єкта нежданної удачі, жінка незворушно заявила: — Ось навіщо вам сперечатися з моєю красою? Краще б одразу пояснилися, я б зрозуміла ваше становище: ну, не красень, ну, малокаліберний… А те, що голову хочеться притулити до чиєгось серця… що ж, я б не зрозуміла?.. Ходімо, нагодую тебе, мій стрибучий конику, бо ж дивитись прикро.
Чи то чоловік ще не відійшов від болю (все-таки щока у нього була си-и-ильно перекошена))), чи то морський апетит тиснув на логіку, а може, доля все це підлаштувала… але він поплентався за Розою Іванівною в повному смиренні та прийнятті.
З того часу минуло вже років двадцять, не менше.
Він, “її Коник”, помітно округлився і став добродійнішим, вона, “його Розочка”, предмет обожнювання, що ввібрав у себе промінчики одеського сонця, продовжує приходити щосуботи на пляж, але вже не одна, а зі своїм Коником.
Вона стає, як зазвичай, незламним стовпом до сонця, а він — бліденький, білий, так і не засмаглий, бо завжди лежить зліва в її тіні (щоб жодна інша пані й на думку не мала на Коника дивитися) — милується видом і з вдячністю усміхається, згадуючи, як ця краса увійшла в його життя.
А ще — передчуваючи смак заявлених на обід котлеток та картопельки зі шкварками (коронна страва Розочки, яку він спробував того самого дня 20 років тому).
Отже, мораль — впускайте події, навіть ті, що несуть пряму загрозу вашій зоні комфорту, в своє життя, не оцінюючи, без упереджень і з усмішкою! Адже може це КРАСА вирішила прикрасити яскравими барвами ваше існування й урізноманітнити те, що ви сумно вперли в рутину?!
Адже не дарма кажуть: «КРАСА ВРЯТУЄ СВІТ!»…
І хто знає, від чого вона врятує вас у наступну мить і якими котлетками побалує цієї ж вечері, скрасивши ваше горде худе і голодне самотність…