— Що, перепрошую? — перепитала вона.

— Що, перепрошую? — перепитала Роза Павлівна.
— Я кажу, що ви мені сонце заступаєте! — повторив худощавий «чоловік» років п’ятдесяти, розлігшись на лежаку ліворуч від неї.
— А що ж ви чекали, щоб таке розкішне декольте розтеклося вбік? Звісно, я засмагаю стоячи. Так і сонцю добре, і іншим є на що подивитися, — незворушно оголосила статна жінка-центнер у капелюсі з трояндою.
— Може, іншим і є на що глянути, шановна… Тільки ось за вами ні сонце, ні яка інша особа жіночої статі мене не розгледіть! — привставши з лежака, писклявим голосом роздратовано парирував чоловік співрозмовниці.
— А що вони там у вас не бачили? — не зрушивши з місця, стоячи як влита, зневажливо уточнила Роза Павлівна, навіть не поглянувши на туриста. — Чи якщо б на вас був попит, я б що, не помітила? А все тому, що ви бурчите, ніби я вам решти не додала, — закотивши очі, промовила жінка.
— Ну, знаєте! — Чоловік у пориві злості схопився з лежака і… спіткнувшись об його ніжку, впав у бік об’єкта злості і сонячного затемнення.
Ще секунда — і його важкий ніс встромився просто в місце стику двох «літосферних плит» поверхні декольте, і він з радістю для себе виявив, що цілий і неушкоджений, завдяки так і не порухавшомуся від його приземлення об’єкту роздратування.
Роза Павлівна по-материнськи погладила розпатлане від польоту волосся «метеорита», що щойно приземлився на сьомий розмір її розкішного бюсту. Поглянувши на розплющені щоки об’єкта нежданої удачі, жінка незворушно оголосила: — Ну треба ж було вам сперечатися з моєю красою? Краще б одразу пояснили, я б вникла в ваше становище: ну, не красень, ну, дрібнокаліберний… Ну, а те, що хочеться голову пригорнути до чийогось серця… що ж, я б не зрозуміла?.. Іди, погодую тебе, мій прудкий конику, бо ж шкода дивитись.
І чи то чоловік ще не оговтався від болючого шоку (все-таки щока у нього була си-и-ильно перекошена))), чи нагуляний від морського повітря апетит тиснув на логіку, а може, доля це все підлаштувала… але поплентався він за Розою Павлівною у повному смиренні й прийнятті.
Відтоді минуло вже років двадцять, не менше.
Він, «її Коник», помітно округлився і подобрів, вона, «його Троянда», об’єкт захоплення, що ввібрав у себе промені кримського сонця, продовжує приходити щосуботи на пляж, але вже не сама, а зі своїм Коником.
Вона стоїть, як завжди, непохитно до сонця, а він — блідий, білий, так і не засмаглий, бо завжди лежить ліворуч у її тіні (щоб жодна особа жіночої статі й не подумала на Коника витріщатись) — милується краєвидом і з вдячністю усміхається, згадуючи, як ця краса прийшла в його життя.
А ще — передчуваючи смак заявлених на обід котлеток і картопельки зі шкварками (коронна страва Троянди, яку він скуштував того самого дня двадцять років тому).
Звідси мораль — впускайте події, навіть ті, що несуть пряму загрозу вашій зоні комфорту, у своє життя, не оцінюючи, без упередження і з усмішкою! Адже, може, це КРАСА вирішила прикрасити яскравими фарбами ваше існування і прикрасити те, що ви похмуро влачили?!
Адже недарма кажуть: «КРАСА СПАСЕ СВІТ!»…
І хто знає, від чого вона врятує вас у наступну мить і якими котлетками побалує того ж вечора, прикрасивши ваше горде худе і голодне самотність…