І таке трапляється

Всяке трапляється

— Досить, набридло. Подам заяву на розлучення! — сердито кричала Петренчук.

— Та подавай, тільки залякуєш. Може, я все життя лише про це і мріяв, — затягуючись сигаретою, махнув рукою напідпитку Семенюк.

— І подам, думаєш, не подам? Завтра ж піду до суду і передам особисто Валентині Іванівні.

І вони розлучилися.

Подали оголошення про обмін трикімнатної квартири.

Петренчук була на пенсії.

Семенюк ще працював і заробляв непогано.

Наступного дня після розлучення він прийшов, як завжди, на обід додому.

І тільки вдома згадав, що вони ж розлучилися, і собі обіду, звісно, не приготував.

— Дай поїсти, — по-дружньому сказав він.

— А хто ти такий, щоб тебе годувати? — з гордістю відповіла вона.

— Ну, хоча б старий знайомий.

— Ой, в мене, може, старих знайомих не один десяток. То що, мені всіх годувати, чи що? Засмішив.

— Ну, а якщо я тобі заплачу, нагодуєш?

— Заплатиш? — не очікувала такого повороту Петренчук. — А що, одній мені, мабуть, не все з’їсти, краще я тобі продам, ніж викидати задарма. Тільки ціни будуть ресторанні. Я не гірше їх готую.

— Ресторанні, так ресторанні. Наливай, тільки швидше, бо час іде.

— А що це ви мені “ви” кляпаєте, громадянине?

— Та ладно, зовсім уже розійшлась, — сказав Семенюк, швидко з’їдаючи суп, який чомусь здався набагато смачнішим, ніж раніше, може, тому, що заплатив за нього.

Так він і приходив щодня додому обідати і платив, як у ресторані. Йому було добре — не треба морочитися з продуктами, каструлями. І їй добре — і зайві гроші. А готувати все одно треба, що для однієї, що для двох — яка різниця.

Окрім обіду, він користувався кухнею-рестораном вдома і вранці, і ввечері. Добре, що гроші водились…

Петренчук все більше захоплювала ідея домашнього ресторану.

Вона спеціально сходила в єдиний ресторан в їхньому невеликому містечку. Подивилась, як оформлені столи, написане меню, як подають, в що одягнені офіціантки.

Загалом, запам’ятала все, що могла.

Одного разу Семенюк прийшов додому і застиг у дверях на кухню.

На столі біла скатертина, ваза з квітами, біля тарілки лежать серветка і ще якась папірка.

Він підійшов до столу, взяв папірку і прочитав: “Меню”.

— Тьфу, ти, ну придумала бабка.

Однак прочитав його, і на останньому рядку погляд зупинився: горілка — 100 грам — 40 гривень.

— Що будемо їсти? — запитала Петренчук, увійшовши на кухню.

Семенюк підняв очі і злегка заціпенів, не впізнавши своєї жінки.

Святкова сукня облягла звідкись з’явившуся фігуру, зверху був одягнений акуратний білий фартух, волосся зібране в “зачіску”.

А головне, обличчя її осяювала усмішка.

— Мені, будь ласка, все найдоросліше і, можливо, горілки 100 грамів, ні 200 грамів.

Але Петренчук довго не могла витримати своєї нової ролі.

— Ага! — зраділа вона, — значить, все-таки не кинув, а я вже подумала: невже виправився, дам, думаю, перевірю.

— Перевірю. Ох ти! Знову за своє — починаєш заводитися. А я, може, з тобою на брудершафт хотів.

— Ой, стала б я з тобою на брудершафт пити. Більше мені робити нічого.

А самій чомусь стало трохи жаль Семенюка.

Якось раз Семенюк прийшов додому, але на кухні його ніхто не зустрічав.

Петренчук приболіла.

Ввечері вона говорить:

— Хоч би спину натер.

— За гроші, будь ласка.

— О, звір. Ладно, заплачу. На, помаж.

— А що це ви мене на “ти” називаєте, громадянко?

— Смієшся?

Так вони і жили.

По оголошенню про обмін квартири ніхто не звертався.

Вечорами вони дивилися телевізор, а на ніч розходилися по своїх кімнатах.

Одного разу довгим зимовим вечором вони сиділи і грали в карти.

Семенюк говорить:

— Послухайте, Петренчук, а що це ви все одна та одна?

— А вам, Семенюк, не нудно — все один та один?

— Так, трохи нуднувато.

— Та і мені, начебто, теж трохи нуднувато.

— Слухай, Петренчук, а виходь ти за мене заміж.

— А що, треба подумати, — кокетливо відповіла вона…