Як я за три години вигадала собаці п’ять смертельних діагнозів та пережила цілу бурю емоцій

Як я за три години поставила собаці п’ять смертельних діагнозів, посивіла, оплакала, поховала… А потім відкрилася ветеринарна клініка. Історія з щасливим кінцем.

Бодя розбудив мене серед ночі протяжним виттям. Треба сказати, що в доберманів іноді трапляються легкі приступи “співу”. “Мамчині вокалісти” можуть видавати мі-бемоль о третій годині ночі просто так, від нудьги. Але частіше — від нездужання, звісно. Така ось особливість породи.

Тому я не дуже здивувалася звукам собачої арії і, ще досипаючи, звично почала одягатися в спортивний костюм. Зі словами “ідемо, йдемо, не плач” я відкрила праве око. І жахнулася.

Картина, що постала переді мною, більше нагадувала екранізацію бюджетного хорора — на мене дивилася залита білою піною паща. Піна була всюди: на підлозі, килимах, диванах.

Сказ? Перша думка, що промайнула, хоча пес і вакцинований. Але ж вакцина була, певно, прострочена — подумала я наступним. Адже нічого не може стати на заваді моїй параної.

Далі у списку були піроплазмоз (захворювання, викликане укусом кліща) та отруєння щурячою отрутою. Від кліщів Бодя оброблений, а звідки взялася в моїй уяві отрута — взагалі незрозуміло.

Але до ранку ми дожити не планували. У стані повного відчаю я диктувала прекрасній ветеринарці Лесі симптоми наближення смерті.

Леся, спросоння, прониклася моїми риданнями настільки, що відправила нас у клініку на іншому кінці міста. Бо, за моїми описами, її кабінет просто не впорається. Там немає сучасного обладнання для таких страшних випадків.

Чи варто казати, що відкриття клініки я чекала вже на корвалолі. Періодично витираючи агонію піни з пащі, я думала, як донести п’ятдесятикілограмового вмираючого пса до машини.

На диво, Бодя пішов сам. Доїхали ми дуже швидко. Перепрошую у посту ДАІ, повз який ми промчали “в блакиті”.

На вході в клініку нас чекала бригада в рукавичках і зі скальпелями. Жартую, але було помітно, що до нашого приїзду готувалися. Чутка про добермана зі сказом, піроплазмозом та укусом чорної мамби дійшла раніше за нас.

Прийом тривав п’ятнадцять секунд. Десять з них ми вмовляли Бодю “відкрити ротика”. Упродовж других п’яти ветеринарка Ірина з віртуозністю фокусниці витягла з собачої пащі шматочок дерева.

Заноза.

Гриз він гілочку, бобер клятий.

Зі страшним діагнозом “сторонній предмет у ротовій порожнині” нас відпустили.

І поки я змивала піну та корвалол з підлоги, доберман заснув з головою на журнальному столику. Втомився, смертельно хворий 😊.