Скамейка біля старого будинку, де баба Анна провела все своє життя, тепер належить чужим.

Баба Ганна сиділа на лавочці біля своєї старої хати, де пройшло все її життя. Вже зараз будинок належав іншим людям, а вона з ними жила з їхньої ласки. Як так сталося, Ганна не розуміла. Начебто жила праведно, не бажала нікому зла, виростила єдиного сина.

Але син виявився не таким, яким вона його виховувала… Сиділа бабуся і згадувала, розкладала своє життя на окремі частини, по щоках текли гіркі сльози… Все починалося з весілля з коханим Іваном. Через рік у них народився синок Павло. Потім народилася двійня – хлопчик і дівчинка. Але діти були слабенькими і за тиждень не прожили. Незабаром Іван помер від апендициту – лікарі не вчасно розпізнали причину приступу, почався перитоніт, а там вже було пізно…

Довго Ганна горювала за чоловіком, але сльозами біді не допоможеш, життя продовжувалось. Та більше заміж вона не пішла, хоча й були залицяльники. Боялася, що її Павлику з вітчимом буде важко, тому повністю присвятила себе турботі та вихованню сина.

А син виріс і обрав свій шлях – далеко від матері, у місті. Там отримав професію, там же одружився і продовжив жити далі. А баба Ганна залишилася одна у своєму невеликому будиночку, який ще Іван збудував, щойно вони одружилися. Так і дожила у ньому до глибокої старості.

Павло іноді навідував свою стареньку матір – дров нарубав, води приніс, ще чимось допоміг. Але з кожним роком Ганні все важче і важче було вести господарство самотужки. Тримала лише козу та курей, але й за ними треба було доглядати.

Якось Павло приїхав з незнайомим чоловіком.
– Добрий день, мамо, – привітався син.
– Добрий день, Павлику.
– Це мій приятель – Євген, познайомся, – сказав син. – Хоче ваш домик подивитися для купівлі. А тобі самій вистачить тут жити, поїдеш до мене в місто.

Баба Ганна сіла від несподіванки там, де стояла.
– Не переживай, мамо. Моя дружина не проти. Ми подбаємо про тебе, будеш у теплі та ситій, з онуками допоможеш. Вони вже чекають на тебе, питають, коли баба Ганя до нас приїде.

Виявилося, що за Ганну все вирішили. Що їй робити, старенькій? Господарство вести вона вже не могла, то хоч за онуками подбає.

***************

Так і продали будинок баби Ганни – швидко і без проблем. Перед від’їздом довго бабуся прощалася з будинком. Оглядала кожний куточок, який навіював спогади про минуле. Коли вийшла на город, за хлів, зустріла її повна тиша, від чого ще сильніше стискалося серце. Совсім недавно там мукала корова, хрюкали свині, блеяла коза і бігали кури. Тепер там була пустота.

Повернувшись з городу, взяла жменьку землі, на якій працювала і вдень і вночі.

Тяжко було Ганні прощатися з рідними місцями, селом, де народилася і провела все своє життя. Сусіди всі плакали, коли прощалися з Ганною, обіцяли молитися за її добру долю на новому місці.

Останній раз глянула вона на будинок і пішла до машини сина. Що зробиш? Такою вона є, гірка старість…

Спочатку жити у сина було добре. Особливих справ не було – у квартирі ні печі, ні худоби, все автоматизовано і під рукою. Грала баба Ганя з онуками, дивилася телевізор.

Незабаром на гроші від проданого будинку син купив автомобіль. Баба Ганна спробувала йому заперечити, що не варто так швидко розкидатися коштами, але син зупинив її на півслові, дав зрозуміти, що для неї ця тема закрита – нічого їй, старенькій, гроші рахувати, живе в теплій квартирі на всьому готовому і цього має бути достатньо!

Відтоді баба Ганя цю тему не підіймала, тільки образа на різкі слова сина закралася десь у глибині душі. Ще вона помітила, що з придбанням автомобіля ставлення сина зі невісткою до неї одразу змінилося, і онуки стали не такими слухняними і привітними, якими були.

Рідня перестала помічати бабусю. Їм було не до неї – чи поїла вона, чи виспалася, чи нічого не болить, чи нічого не треба…

А далі було тільки гірше: мало того, що за стіл могли не покликати, вже й не розмовляли з нею. Могли грубо відповісти або взагалі накричати: не так сказала, не там стала…

Тяжко стало Ганні. Знала б, що незабаром стане нікому не потрібною, ні за що б не погодилася на продаж будинку і від’їзд. Краще померти від холоду і голоду в своєму будинку, ніж так жити поряд з рідним єдиним сином у його розкоші і бути йому гірше чужої людини.

Про свою хатину Ганна сумувала кожного дня. Якби можна було повернутися, без роздумів би поїхала назад у село. Але дім проданий, там живуть чужі люди.

Якось не витримала вона і сказала синові:

– Не думала я, Павлику, що така гірка у мене буде старість і життя у твоєму домі. Виходить, тобі гроші важливіші й потрібніші, ніж рідна мати. Йду я від вас…

Син опустив очі і нічого не відповів, тільки коли Ганна, зібравши скромну котомку, переступала поріг квартири, за її спиною кинув:

– Як знайдешся, мамо, по світу, можеш повернутися.

Ганна мовчки зачинила двері і вже на сходовій площадці дала волю сльозам. Їй стало дуже боляче, що син навіть не намагався її зупинити, обійняти і втішити, що лише такі образливі слова знайшов для неї, щоб швидше випроводити.

***************

Більше доби баба Ганна добиралася до рідного села. Ночувала на вокзалі, їхала попутками. Весь час очі були мокрими від сліз. Заспокоїлася тільки тоді, коли побачила свій рідний будинок. Нові мешканці його підремонтували, пофарбували і виглядав він майже таким, яким був, коли вона вселилася в нього з своїм Ванюшею.

Те, що будинок тепер не її, баба Ганна не думала про це. Тихо прокралася на горище свинячого хліва і вирішила жити там. Головне – в рідних стінах.

Єдине, боялася, що господарі дізнаються і виженуть її, як це зробив рідний син. Тоді і справді їй нікуди буде йти. Хіба що земля під нею розкриється, і вона туди кинеться.

Недовго Ганна ховалась у хліві. Наступного дня сам господар приніс корм для свиней. Насипав їжу, підвів очі й каже:

– Спускайтеся, бабко Ганно, нам поговорити треба.

Старенька не очікувала, що її так швидко виявлять і не знала, що робити. У будь-якому випадку, треба поговорити з господарями – будь, що буде! На все Божа воля.

Те, що почула вона від нового господаря будинку, ніяк не очікувала:

– Бабо Ганно, – звернувся спокійним і добрим голосом Євген, з яким її колись познайомив Павло. – Ми з дружиною знаємо все про вашу долю. Ваш син зателефонував і попередив, що ви можете тут з’явитися. Також знаємо, що ви не прижилися у його родині. Подумавши, пропонуємо вам жити з нами, раз для вас не знайшлося місця в домі рідного сина. А в сараї зі свинями жити не годиться. Тим більше, що по совісті – це ваш дім. Ви з чоловіком його збудували, зберегли, доглядали протягом багатьох десятків років. Уже куточок для справжньої господині завжди знайдеться! Ви зараз зігрійтеся, вмиєтеся, а потім нагодуємо вас. У дружини відмінний борщ виходить!

Ніяк баба Ганна не очікувала такого розвитку подій. Знову вона заплакала, тільки сльозами вдячності до нових господарів будинку. Виходить, зовсім чужі люди проявили більше жалості і співчуття, ніж єдиний рідний син.

Переступивши поріг дому, баба Ганна ледь трималася на ногах. Тут все пахло її життям. Вона розуміла, що через власного сина в рідному домі стала бездомною. Серце старої матері плакало, а губи молили Бога про помилування Павла…