-Твоя нова дружина приховує щось важливе: історія, яка шокувала в день нашого весілля.

-Миколо, не хотів тобі казати в день весілля… Словом, ти знаєш, що у твоєї новоспеченої дружини є донька? – мій колега просто приголомшив мене на місці водія.

-В якому сенсі? – я відмовлявся чути таку новину.
-Моя дружина, побачивши твою Настю на вашому весіллі, прошепотіла мені на вухо:
-Цікаво, а чи знає наречений, що у його нареченої підростає донька в дитячому будинку?
-Уявляєш, Миколо? Я ледь не поперхнувся салатом за столом. Дружина каже, що особисто оформляла відмову від новонародженої дівчинки. Моя Ольга – лікарка в пологовому будинку. Запам’ятала твою Настю за родимкою на шиї. Ще сказала, що Настя назвала дочку Зоряною і дала своє прізвище. Здається, Кириченко. Це було років зо п’ять тому, – колега уважно стежив за моєю реакцією.

Я сидів за кермом у ступорі. Оце новина!
Вирішив, що сам розберуся у ситуації. Не хотілося вірити в таке. Без сумніву, я усвідомлював, що Настя не вісімнадцятирічна дівчина, їй на момент одруження було тридцять два роки. У Насті до мене, звісно, було якесь особисте життя. Але навіщо ж відмовлятися від власної дитини? Як потім жити з цим?

Моя робота дозволила мені доволі швидко знайти дитячий будинок, у якому виховувалася Кириченко Зоряна.
Директор закладу вивів до мене веселу дівчинку з променистою усмішкою:
-Знайомтеся, наша Зоряна Кириченко, – директор звернувся до вихованки, – скільки тобі років, дитино, скажи дядькові.
Неможливо було не помітити жахливе косоокість у дівчинки. Я вже вважав її рідною, прикипів душею. Адже ця крихітка – донька моєї коханої жінки! Бабуся завжди казала:
-Дитина, хоч і крива, а батькам – диво.
Зоряна сміливо підійшла ближче:
-Чотири рочки. Ти мій тато?
Я розгубився. Що відповісти дитині, яка в кожному чоловікові бачить тата?
-Зоряна, давай поговоримо. Ти хочеш, щоб у тебе були мама і тато? – звісно, поставив глупе питання. Але мені вже хотілося обійняти цю милу дівчинку і негайно забрати до себе додому.
-Хочу! Ти мене забереш? – Зоряна запитливо і проникливо дивилася прямо мені в очі.

-Заберу, але трохи пізніше. Почекаєш, зайчик? – мені хотілося розплакатися.
-Почекаю. Не обдуриш? – Зоряна стала серйозною.
-Не обдурю, – я поцілував дівчинку в щічку.
Повернувшись додому, я все розповів дружині.
-Насте, мені байдуже, що у тебе було до мене, але Зоряну потрібно терміново забрати. Я її удочерю.
-А у мене ти спитав? Чи хочу я цю дівчинку? Та вона ще й косоока! – Настя підвищила голос.
-Це ж твоя рідна донька! Я зроблю Зоряні операцію на очках. Все налагодиться. Дівчинка – чудова! Ти в неї відразу закохаєшся, – я був вражений позицією дружини.
Словом, я ледве вмовив Настю удочерити Зоряну.

Довелося рік чекати, перш ніж ми забрали дівчинку додому. Я часто навідував Зоряну в дитбудинку. За цей рік ми здружилися із Зоряною і звикли один до одного. Настя, як і раніше, не горіла бажанням мати дитину і навіть хотіла призупинити процес удочерення на півдорозі. Я наполіг усе продовжити і завершити оформлення.
Нарешті, настав той день, коли Зоряна вперше переступила поріг нашої квартири. Всілякі дрібниці, на які ми не звертаємо уваги, її дивували, захоплювали, радували. Незабаром Зоряні офтальмологи відкоригували роботу очей. Ці процедури зайняли півтора року. Я радий, що моїй крихітці не знадобилося хірургічне втручання.
Дочка крапля в краплю стала схожа на свою маму Настю. Я був щасливий. У мене в родині дві красуні – дружина і дочка.

Майже рік після дитбудинку Зоряна не могла насититися. Вона весь час ходила і спала з пачкою печива. Неможливо було відняти цю пачку. У дитини неминуче був страх голоду. Настю це дратувало, мене – вражало.
Я весь час намагався згуртувати родину, але, на жаль… Дружина так і не змогла полюбити власну доньку. Настя любила тільки себе, своє “Я” – літеру з гачком.
У мене були скандали, сварки, образливі сварки з Настею. Причина одна – Зоряна.
-Навіщо ти привів у нашу родину цю дикунку? Вона ніколи не стане нормальною людиною! – дружина почала істерити.

Я дуже любив Настю. Життя свого не уявляв без цієї жінки. Хоча, моя мама якось обмовилася:
-Сину, це, звісно, твоє діло, але я якось зустріла Настю з іншим чоловіком. Нічого у тебе з нею не вийде. Настя нещира, хитра, спритна жінка. Обведе тебе круг пальця, не встигнеш і озирнутися.
Коли кохаєш, перешкод не бачиш. Твоє щастя світить яскравіше зірок. Настя була моїм ідеалом. Тріщина у стосунках намітилася, коли в наш дім прийшла малеча Зоряна.
Мабуть, саме вона розкрила мені очі на справжній стан речей у моїй родині. Я дивувався байдужості дружини до малятка.
Мені навіть захотілося розлюбити Настю, охолонути до неї, але не виходило. Друг якось порадив:

-Слухай, старий, якщо хочеш охолонути до жінки або дівчини, швейним сантиметром обміряй її. Народна прикмета, як-не-як.
-Ти жартуєш? – я здивувався.
-Заміряй обхват грудей, талії, стегон. От і все, розлюбиш, – мені здавалось, що друг насміхається з мене.
Все ж я вирішив провести неочікуваний експеримент. Я нічим не ризикую.
-Насте, йди-но зніму мірку з тебе, – покликав я дружину.
Настя чимало здивувалася:
-Мені можна чекати нову сукню?

-Угу, – я вже старанно сантиметром обіймав груди, талію і стегна дружини.
Експеримент завершено. Я люблю Настю так само. Посміявся над кепкуванням друга.
Незабаром захворіла Зоряна. Простудилася. Піднялася температура. Донечка нила, жалісно стогнала, сопіла носиком. Вона слідувала за Настею, міцно стискаючи свою ляльку Марічку. Я був радий, що замість пачки печива, у Зоряни в руках з’явилася лялька Марічка.
Дочка любила нескінченно переодягати ляльку. Але зараз лялька була наголо, отже, її господиня хворіла, не було сил одягти. Настя прикрикнула на Зоряну:
-Та замовкни ти нарешті. Спокою від тебе немає! Іди спи!
Зоряна притискала до грудей ляльку і продовжувала безперервно нити, ревіла. Раптом Настя вирвала з рук Зоряни ляльку, підбігла до вікна, відчинила його і з люттю викинула іграшку.

-Мамо, це ж моя улюблена лялечка Марічка! Вона замерзне на вулиці! Можна, я побіжу за нею? – Зоряна голосно заплакала, метнулася до вхідних дверей.
Я негайно кинувся за викинутою лялькою. Ліфт, як на зло, не працював. Збіг униз з восьмого поверху. Лялька висіла на гілці дерева вниз головою. Я її дістав, обтрусив від снігу. Танучі сніжинки на гумовому личку ляльки здавалися сльозами. Поки піднімався сходами додому, думав, посивію.
Вчинок Насті не мав пояснення. Я зайшов у кімнату Зоряни. Донечка стояла на колінах біля свого ліжечка. Голова лежала на подушці. Зоряна спала, уві сні схлипувала, здригалася. Я обережно поклав Зоряну на ліжко, поруч – ляльку на подушку.
Настя безтурботно сиділа у вітальні та читала глянцевий журнал, не дуже переймаючись Зоряною. Ось тут моя любов до дружини і закінчилася. Висохла, розтанула, випарувалася. Я, нарешті, зрозумів, що Настя – красива, але порожня обгортка.
Дружина, мабуть, усе зрозуміла.

Ми розлучилися. Зоряна залишилася зі мною, Настя анітрохи не заперечувала.
…Зустрівшись пізніше з колишньою дружиною, вона мені з усмішкою промовила:
-Ти для мене, Миколо, був лише трампліном.
-Ех, Настю! У тебе очі-смарагд, а душа-сажа, – я вже міг спокійно висловити цей докір.
Настя відразу вийшла заміж за успішного бізнесмена.
-Мені шкода її чоловіка. Така жінка не повинна бути матір’ю, – винесла свій вердикт моя мама.
Зоряна спочатку дуже сумувала за мамою, хотіла хоча б доторкнутися до неї.
Але моя нова дружина Людмила зуміла прихилити до себе Зоряну, розтопити сердечко. Виходило, що від дитини двічі відмовилася рідна мати. Для мене це було немислимо.

Людмила з величезною любов’ю і безмежним терпінням ставиться до прийомної Зоряни і нашого сина Степана…